- Де Сергій?
- Заспокойся. Він - на гастролях. У Львові.
Львів… Місто Яна. Не смій навіть думати про Яна! Не зараз, не ТУТ!
Я зайшла у ванну кімнату, відкрутила крани і почала спостерігати, як вода швидко бігла вниз і зникала у стічному отворі. Костянтин підійшов до мене:
- Тобі допомогти?
Я здригнулася і швидко відхилилася від нього:
- Ні, не треба. Я сама.
Він помітив мій рух і гірко всміхнувся:
- Не бійся. Гірше, ніж є, не буде. Ось. - Він поклав на раковину одну зі своїх сорочок. - Одягнеш це. - І вийшов, тихо зачинивши за собою двері.
Я змила кров, дала воді розслабити м'язи, почистила зуби щіткою Костянтина. Так краще. Замочила сукню у холодній воді. Кажуть, що кров полюбляє холод. Одягнула сорочку. Велика, чорна, шовкова, вона сягала мені до колін. Я подивилася на себе в дзеркало: скуйовджене волосся, бліде обличчя - самі лише очі. Зітхнувши, я відчинила двері і покликала Костю. Він наче з-під землі виріс, мабуть, чекав у коридорі.
- Костю, мені треба пральний порошок.
Він подивився на сукню у раковині.
- Я подбаю про це.
Боже мій, який сором!
- Ні. Я сама за собою прибираю. Вибач, але така вже в мене звичка.
Костянтин підійшов і взяв мене за плечі:
- Не будь егоїсткою, дівчинко. Ми зробили це вдвох. Це досі стосується нас обох. Ходімо!
Він повів мене у вітальню. В каміні грало полум'я. Я сіла на килим і почала грітися. Костянтин опустився на підлогу поруч зі мною. В його руках була велика чашка. Він простягнув її мені:
- Ось, випий. Це втамує біль.
- Що це?
- Приворотне зілля.
- Що?
Він усміхнувся:
- Родинна таємниця. Міцний чай, цукор, бренді та кілька бабусиних заклять. Пий!
Я трохи надпила. Здається, нічого.
- Твоя бабка знала толк в закляттях. Дуже смачно.
Він погладив мене по голові.
- Пий, дівчинко, пий. Тобі покращає.
Я випила все. Костянтин забрав чашку і пригорнув мене до себе.
- Що ж ти накоїла, Марго? Що ти з собою зробила? Що я з тобою зробив? Навіщо, маленька моя? Навіщо ти так, крихітко?
Я притислася до нього. - Я не знаю, Костю, нічого не знаю.
- Все буде добре. Все буде гаразд. Я тобі допоможу.
Він цілував моє волосся, легенько гладив тіло. Навіть не гладив, а ледь помітно торкався його то тут, то там. Я була п'ятирічною дівчинкою в темному лісі. Спантеличена, перелякана. Я хотіла ніжности. Чиєї, спитаєте ви. Інколи ніжність не треба ідентифікувати. Я заплющила очі і не бачила нікого - ні Яна, ні Костянтина. Лише світло, м'яке, сутінкове. Костянтин поклав мене на килим. Я почала пручатися.
- Ні. Не треба! Я не хочу. Костю, не зараз!
Раптом його очі опинилися прямо навпроти моїх:
- Ш-ш-ш. За кого ти мене маєш, дівчинко? Я не буду в тебе входити. Я хочу, щоб тобі було добре, дуже добре.
Він цілував мої ноги. Цілував так, що, здавалося, полум'я з каміна перекинулося на мої стегна і запалало ще яскравіше. Його губи були всюди. Такі ніжні, такі цілющі, що через якусь мить я сама впустила їх туди, де біль знайшов собі притулок. Мені було добре, дуже добре, і хоча насолода, яка швидкою хвилею прокотилася моїм тілом, була гіркою, останній поцілунок Костянтина був солодким. Я зрозуміла, що то був мій смак.
Очі не хотіли розплющуватися. Костянтин узяв мене на руки і поніс у ліжко.
- Спи, дівчинко. Я дав тобі снодійне. Відпочивай, і хай твої сни будуть солодкими, як ти сама.
- Алло, Яне, це ти?
- Звичайно, я. А ти очікувала на когось іншого, зіронько?
- Ні, Яне. Крім тебе мені ніхто не потрібен.
- Ого-го! Хлопці, ви чули? Всі чули, що ВОНА сказала? Я їй потрібний! Я!
- Припини, Яне. Я не жартую.
Ян помовчав.
- Пробач, я не хотів тебе образити. Просто я засмучений. Якщо ти телефонуєш, то це означає тільки одне: сьогодні ти не прийдеш. Вгадав?
- Так, Яне. Я дуже втомилася.
- Щось сталося?
Ну, вперед, Марго? Розкажи йому, ЩО сталося. Все, від початку до кінця, не забудь подробиць!
- Ні, Яне. Все гаразд. Це через роботу. Післязавтра перший день, і я чомусь хвилююся, наче перед іспитом.
- Ми могли б похвилюватися разом, здається, в нас непогано виходить. - Хрипота його голосу приємно дражнила.
Я всміхнулася:
- Ні, Яне. Точніше, так. Виходить добре, та зараз мені краще побути на самоті.
- Як знаєш. - Він відкашлявся. - А цей, як його, Данаїс, він - нічого?
- Та начебто нічого, хоч я бачила його якихось півгодини. Важко сказати щось певне.
Ян хмикнув, незадоволений моєю відповіддю:
- Те, про що я запитую, можна помітити одразу, ти ж у нас - досвідчений психоаналітик.
- Не розумію…
Він перебив мене:
- Боже мій, Марго, та все ти чудово розумієш! Я про те, а чи не почне твій майбутній шеф бігати кругом тебе, як гірський цап у період шлюбних танців: «Ах, Марго, яка на вас сьогодні чудова сукня! Ах, які ніжки! Ви - мій янгол, моя весняна квіточка! Ось що, люба моя, після робочого дня, зайдіть до мого кабінету. На каву… Я хочу з вами дещо… об-го-во-ри-ти», га? Чи ще щось таке…
Я не могла не розсміятися:
- Ох, Яне, бачу, в тебе багатий досвід. Треба мені зустрітися з однією з твоїх колишніх секретарок. Гадаю, вона розповість мені дуже багато цікавого про твої смаки щодо… кави.
Ян намагався бути серйозним і суворим:
- «Ха-ха-ха» та «хі-хі-хі»! Не бачу нічого смішного! Ти мені зуби не забалакуй. Що там з Данаїсом? Я не жартую.
Здається, він таки непокоїться. Який ти теплий, Яне!
- Гаразд, відкрию тобі одну таємницю. Я впевнена, що Данаїс для мене зовсім безпечний.
- Ян нетерпляче перепинив мене:
- Марго, шістдесят один рік ще ні про що не говорить. Чоловіки і не в такому віці гасають, наче молодики. Не забувай, після СНІДу людство випустило зі скрині Пандори ще одне лихо світового масштабу під назвою «віагра».
- Так, я розумію, проте я намагаюся тобі пояснити, що в мене, ну, стосовно нього, ну, ти здогадався?
- Поки що ні. Говори!
- Що в мене нема жодного шансу, як і в кожної жінки.
- Стривай, стривай! Я зовсім заплутався у твоїх натяках. Чому це в тебе немає жодного шансу?
- Бо я не хлопчик, і мені не дев'ять років. Яне, Яне! В твоєму-то віці! Міг би і сам здогадатися!
- Оце так так! Ти впевнена?
- На всі 100%.
- І як ти здогадалася?
- Жіноча інтуїція.
- Цього замало.
- Не треба недооцінювати жіночу інтуїцію. І взагалі, якщо жінка здається тобі дурненькою, краще придивись до неї. Може, вона просто хоче, щоб ти так думав.