- Стережися, Ларисо! Вона ззаду. Вона хоче тебе забрати, озирнися! - Замість цього просто сказала:
- Ларисо, потрібна твоя допомога. Зроби мені укол, будь ласка, це дуже важливо для мене.
Я простягнула їй шприц і ліки. Вона мовчки кивнула, вийшла з кухні, повернулася з аптечкою і почала готувати все необхідне для ін'єкції. Тепер колишню Ларису можна було впізнати не тільки по очах, а й в професійних рухах цієї жінки.
Все позаду. Дощ перестав. Від мене тхнуло потом, проте це був приємний запах, приємніший за запах смерті, що панував у приміщенні. Ми знов мовчали. За годину - вісім речень. Небагато. Я відкашлялася.
- Ларисо, ти фахівець. Порекомендуй мені протизаплідні ліки. Таблетки, яким можна довіряти.
Вона знов вийшла з кімнати, повернулася з листком паперу й олівцем, мовчки написала кілька назв препаратів і адресу аптеки, де їх можна купити, простягнула мені. Я взяла, поклала в сумочку.
- Дякую.
- Нема за що.
Ну от… Стосовно моїх потреб - все. Що ж тепер? Попрощатися і піти? Я не можу. Чому? Вона мені допомогла. Я хочу їй віддячити. - Навіщо? - Не знаю. Всі люди так роблять. Принаймні спитати, чи не можу я чимось допомогти. - Хочеш заспокоїти свою совість? Тоді краще йди. Ти знаєш, що нічого не можеш зробити. - Я не можу так. Прийшла, використала і пішла? - А що тут такого незвичного? Чим це відрізняється від процедури, яку ти виконуєш щодня? У магазині і метро, на роботі і вдома. Прийшла, використала і пішла. Родичів, друзів, знайомих і незнайомих. Щоправда, у випадку з Ларисою бракує красивих слів, обіцянок і запевнень, туману довгих, порожніх розмов, який ховає те, що ми не хочемо бачити, просто не ба-жа-є-мо. - Проте, проте… Я гарячково думала. Щось тут не так. Чогось бракує. Щось неправильно. Ось що!!! Я забула, що це двобічний процес! Я не тільки беру, я ще й віддаю! Я використовую їх і дозволяю використовувати себе. Тому й хочу їй чимось допомогти. Це буде справедливо. - Для кого? Хіба що для тебе, моя люба. Для тебе самої, бо їй ти непотрібна. Вона не може тебе використати, Марго, бо їй від тебе прибутку аніякого. А красивих слів їй уже годі. Ти небажана тут. Іди.
Я, лінгвіст за фахом, заново відкривала для себе значення мови. Цікава ситуація. Жахлива ситуація. Кажуть, що в таких найкраще навчатися. Запам'ятай це, Марго! Подивись, на що ти схожа без мови. Лялька без ляльковода. Безпорадна купа лахміття.
Я пригладила волосся, потерла лоба, поправила блузку. Я намагалася розмовляти. Рухами. Намагалася показати, що я збентежена, що не знаю, що робити, проте дуже хочу допомогти. Я сподівалася, що Лариса відповість, але вона не рухалася. Не розмовляла зі мною. Вона замкнула себе.
Тиша була нестерпною, лякала. Здавалося, я назавжди втратила здатність розмовляти. Мабуть, так виглядає пекло. Абсолютна самотність. Брак будь-якої комунікації. Звуки, жести, міміка, кольори, запахи, думки - нічого. Тебе вимкнули. Ти навіть не можеш розмовляти сам з собою, бо тебе нема. Мовчить твоє серце, твій мозок, кров у твоїх судинах. Повна тиша. Абсолютна самотність, абсолютна свобода.
Я підвелася. Цей рух завжди свідчить про рішучість.
- Ларисо, я хотіла б…
- Не треба. - Вона сиділа, поклавши руки на коліна, ноги зігнуті під прямим кутом, голова безсило звисла, все тіло - символ байдужости.
- Може, тобі щось…
- В мене все є.
Я не витримала:
- Але як це?
- А так, як є…
- Дякую, Ларисо, щиро тобі дякую. Ти мене виручила…
Вона кивнула. Я вийшла у коридор, взяла сумочку. Лариса простягнула мені коробку цукерок, які я принесла з собою.
- Мені не можна.
- Вибач.
- Нічого.
У дверях я спробувала ще раз:
- Ларисо, так не можна. Я хочу чимось допомогти, щось зробити, ти ж…
- Я вмираю, Марго. Хочеш допомогти мені вмерти?
Як усе просто. Два слова: «я вмираю». Дві лінії, що утворюють хрест. Хрест на твоєму житті, хрест на твоїй могилі.
- Єдине, що ти можеш зробити…
- Так?
- Не кажи нічого Тетяні.
- Гаразд. Ще раз дякую.
Вона зачинила двері. Я повільно ішла сходами. Приголомшена, розбита. Так не можна! Ну не можна так, хоч би що! Ми - люди, ми звикли все обговорювати - і радість, і горе, з'ясовувати незрозуміле, ухвалювати рішення. Нам завжди потрібні пояснення. Як, чому, навіщо?
Я зупинилася, повернулася і побігла нагору. Сусідня з Ларисиною квартира. Я постукала. Двері відчинила літня жінка. Типова бабуся - ладненька, кругленька, пишне сиве волосся, волошкові очі.
- Здрастуйте.
- Добрий день.
Вона зацікавлено розглядала мене, проте намагалася робити це непомітно. Як ввічливо з її боку.
- Розумієте, я до вас у такій делікатній справі… Ви знайомі з вашою сусідкою, Ларисою?
її очі потемнішали. Вони вже не виблискували сміхом. Хтось задув їх, наче дві свічки.
- Так, а що сталося?
- Саме про це й хочу запитати вас. Будь ласка, допоможіть мені. Я сестра її найкращої подруги. Ми з Ларисою не бачилися два роки. І я… Вона нічого не каже, а я… Боже мій, що з нею?
- Прошу, проходьте…
Жінка провела мене до чистенької кухоньки. Веселі рожеві кахлі. Квітчасті фіранки.
- Сідайте.
Вона взяла чайник.
- Чаю чи кави?
- Ні, дякую.
- Не відмовляйтеся. Ви так сполотніли. Вам треба випити чогось гарячого.
Я спробувала всміхнутися. Жалюгідне видовище.
- Тоді кави, будь ласка.
- От і добре. - Вона повернулася до мене спиною і почала чаклувати з прянощами. Ця жінка вміла готувати каву. Я вловила запах кориці, ванілі, ще чогось дуже смачного. Я опустила очі. Коробка цукерок у моїх руках. Машинально прочитала назву: «Втрачений парадіз». І ви туди само! Глузуєте? Тоді готуйтеся до страти. Я відкрила коробку і поклала її на стіл. Жінка зітхнула і почала розповідати, не обертаючись до мене.
- Лариса тяжко хвора. Родинна хвороба. Щось із щитовидною залозою. Назви я не знаю. Така довга, латинською. Та, зрештою… Це невиліковно. їй робили операцію, але… Вона вмирає.
Я мовчала. Жінка поставила дві чашки на стіл. Я взяла свою - пахло смачно. Надзвичайно. Ковтнула, обпекла язик, нутрощі запалали, шлунок загарчав, як голодний пес. Добре, що я знов почала хоч щось відчувати.
Цукерка танула у роті, кава зігрівала. Було аж так приємно, що навіть неприємно. Хочу сказати, що такі прості речі, як гаряча кава і солодкий шоколад здавалися чимось забороненим, викликали відчуття провини. У сусідній квартирі вмирала людина, не байдужа мені людина, а я спокійно насолоджувалася їжею. Хотілося трагедії: сліз, голодування, істеричного крику, безсонних ночей. Проте я залишалася спокійною. І знаєте чому? Тому, що я залишалася. Це Лариса відходила. Це в неї було право на трагедію. А я залишалася тут. (Там?) Я жила!
Тепер я розумію, чому люди на похоронах готують пишний стіл, так багато їдять і п'ють. Вони налякані чужою смертю і їжею намагаються довести, що вони ще живі. Існують. Функціонують. Примітивно, проте дохідливо. З власного досвіду знаю.
- І що вона зовсім сама? А батьки, чоловік, друзі? Жінка гірко всміхнулася:
- Мати давно померла. Від цієї само хвороби. Батько пиячить. Чоловік… Не знала, що на світі існує така підлота. Кинув він її. Як тільки дізнався про хворобу, - накивав п'ятами. А Лариса вагітна. Зробила аборт. Продала все, що мала, зробила операцію. Тоді ще на щось сподівалася. Тепер уже ні. Друзі приходили. Дівчата з її лікарні. Щось говорили, обіцяли, запевняли. Себе заспокоювали. Ну походили, походили і зникли. А вона… замкнулася в собі. Нікого не підпускає.