- Ти прекрасна, - сказав Ян за моєю спиною. Він підійшов до мене і обійняв за плечі. - Марго, на тебе просто боляче дивитися. Така небезпечна краса. «І шлях до неї вкритий терном…»
- Тобі подобається? - Я повернулася до нього. Янові очі палали захопленням:
- Ніколи не бачив нічого подібного. Це, - як відкриття Америки.
- Яне, я побоююся, що ціна буде для тебе ще більшим відкриттям.
- Ш-ш-ш-ш… - Він притулив палець до моїх губів. - Забудь про гроші. Більше ніколи не згадуй про них. Чуєш? Ніколи!
- Гаразд.
Ми летіли нічними вулицями. Яна було просто не впізнати. Здавалося, на цей вечір він дав відпустку своїй стриманости і мовчазности. Слова так і лилися з нього. Нестримний потік.Він розповідав про своїх друзів і ворогів, яких я побачу на бенкеті. Хоч я чудово розуміла, що насправді його хвилювало не те, що я їх побачу, а те, що вони побачать мене. Поруч з Яном, у його обіймах. Як його жінку, його власність і перемогу. І знаєте що? Мені це подобалося! Під три чорти всі високоінтелектуальні розмови про жіночу емансипацію! Незалежність закінчується там, де починається кохання. В ньому просто нема місця для вільного партнерства. Це як ув'язнення за власним бажанням. Не озираючись, не прораховуючи можливих варіантів, не розмірковуючи. Добровільно, божевільно.
На виїзді з міста Ян зупинив машину. Я озирнулася - темні силуети багатоповерхових будинків, будівельний майданчик з типу «вічних», невеличкий нічний базар. Ян відчинив дверцята.
- Ти куди?
Він загадково всміхнувся, вийшов з машини, промовив:
- Я миттю. - І швидко пішов до базарчика.
Вечір був задушливим. У повітрі відчувалася якась напруга. Мабуть, перед грозою. Я відчинила дверцята і відкинулася на спинку сидіння. Боже, як же мені добре! Хоч би хто це зробив, дякую тобі, щиро тобі дякую. Я просто щаслива. Цілком щаслива, хай хоч як банально це звучить. Цікаво, як довго я ще спатиму? Дві години, три? І що таке година мого сну? І як їх лічити? Поцілунками? Хвилинами спільного дихання? Биттям Янового серця?
- Насолоджуємося мандрівкою?
Я підскочила з несподіванки. Поряд з машиною стояв старий бомж. Нестерпний запах бруду і хвороби, темне лахміття ледве прикривало його тіло, замість носа - хрест з почорнілого пластиру, сиві скуйовджені патли довгими пасмами спадали на втоплені у зморшках очі. Риси обличчя напівстерті, проте було в них щось… Я придивилася. Циган? Схоже, що так.
- Небезпечно заходити так далеко від дому, дівчинко! - Різкий, тихий голос, наче скрип старої заіржавілої корби на криниці (чи гойдалки?).
Мене охопив жах. Я спробувала зачинити дверцята, проте він вчепився в них обома руками і рвонув на себе.
- Не треба, не лякайся! Подай старому грошик! Один грошик - голод кишки їсть. - Його рука повільно заповзла в салон машини. Я відсахнулася і почала шукати свою сумочку. Її не було. Чорт! Я залишила її вдома. Янів гаманець? Він забрав його з собою. Руками, що вже тремтіли, я відкрила бардачок - лише карти автошляхів, зазирнула під крісла - нічого. Я повернулася до старого, зустрілася з ним поглядом і завмерла. Він не бачив мене. Ні, він був зрячим, але ж не бачив мене, не бачив перед собою людину, живу істоту, зрештою! В його очах були тільки гроші. Задля них він міг би мене вбити і не помітити скоєного, бо я для нього не існувала. Таке повне ігнорування страшніше за найлютішу ненависть, воно ніколи не шукає причин - вони йому непотрібні.
Я спробувала поговорити з ним:
- Вибачте, в мене нічого немає. Я забула свій гаманець.
Він гидко закихкотів:
- Де? ТУТ чи ТАМ? ТУТ чи ТАМ?
Я пополотніла:
- Що? Що ви сказали?
Старий затрясся. Збоку здавалося, ніби він танцював:
- Все знаю, все бачу! Гралася з місяцем, дівчинко?Не в того просила. Поганий бог, жадібний. Вночі дає, вдень забирає. Хочеш вічної ночі? Дай грошика! Все розкажу! Кату ли все знають! Все, все! Подай старому, допоможи немічному!
Я не вірила своїм вухам. Ка… хто? Як він себе назвав? Хто він такий? Звідки дізнався? Запитання сипалися одне поперед одного.
- Хто ви?
В голосі старого залунала погроза:
- Подай грошика, тоді все розкажу.
Я спробувала ще раз:
- Та зрозумійте ви, нема в мене…
- Давай гроші, маленька шльондро, бо пожалкуєш!!
Він простягнув руки вперед (старе, покручене гілля) і почав насуватися на мене. Його очі палали жадобою. Я хотіла закричати, проте навіть у такий ситуації крик здавався чимось забороненим, недосяжним. Давався взнаки 21 рік спокійного мовлення. Вже й не пам'ятаю, коли востаннє пристойно кричала. По-справжньому. Мабуть, при народженні. Починаючи з дитинства, нас відучують кричати. Все, на що мене вистачило, - легке підвищення голосу:
- Заберіть від мене руки! Ви чуєте? Негайно!! Не смійте мене торкатися! - Я спробувала переповзти на Янове сидіння, проте старий встиг вхопити мене за литку. Здригнувшись, я зойкнула і щосили вдарила його ногою. Гострий каблук влучив прямісінько в живіт. Він охнув і почав сповзати на асфальт. Я відчинила дверцята з Янового боку і вискочила з машини.
- Ідіть геть! Забирайтеся звідси під три чорти! Наволоч!
Ого! Здається, це краще. Майже повноцінний крик.
Старий важко підвівся, сперся на капот машини і почав
підповзати до мене.
- Ах ти стерво! Гуляща дівка! - Він зайшовся кашлем. - Вдарила! Вдарила старого-немічного. Грошика пожаліла. Відхаркнеться тобі кров'ю мій біль. Катули все можуть! Від нас не сховаєшся! Наші прокляття і не таких знаходили.
Я мовчки відступала від нього, крок за кроком, не в змозі відвести погляд від страшних очей.
- Що, думала, тобі все з рук зійде, мандрівнице? Пом'янеш мене, ой пом'янеш! Очі засліпнуть, руки відсохнуть, серце закам'яніє, ноги не слухатимуться, благатимеш смерти…
- Що їй твої прокльони, старий, коли вона живе в домі Ктарха? - Коло машини стояв Ян. Він, мабуть, забув про квіти в руці, бо повільно опускав букет нижче й нижче, доки пелюстки темно-червоних троянд не занурилися у калюжу біля його ніг. Та він цього не помітив. Не тямлячи себе від полегшення, я підбігла до нього і спробувала пояснити, що сталося.
Ян майже одразу перепинив мене, віддав квіти і, підштовхнувши до машини, тихо сказав: