- Впевнений, що ні. Не забувай, там грає оркестр. Поганенький, як на мій смак, проте голосний. А це саме те, що нам потрібно, правда? - Я сховала обличчя на його грудях.
Ніч обійняла стару фортецю. Ян допоміг мені одягнутися. Я стерла сліди помади з його обличчя, він зробив те ж саме з моїм. Я ніяк не могла заспокоїтися. Рухи були повільними, як у воді, в тілі панувала солодка втома. Притиснувшись до Яна, я прошепотіла:
- Яне, відвези мене додому. На сьогодні з мене досить сюрпризів.
- Гаразд. - Він відчинив двері, я ще раз поправила сукню, зачіску, зустрілася з його захопленим поглядом і не втрималася:
- Що то було, Яне?
- Що?
- Ти знаєш, про що я. Це ж було не просто так?
- Ні. Це ніколи не буває просто так. Не в нас. Не з тобою.
- Так дивно. Схоже на якийсь ритуал.
- Вгадала.
- Справді? - Я вийшла на площадку. Ян возився з ключами.
- Так. Старовинний ритуал вінчання.
Мене мала б здивувати така відповідь. Проте тієї миті я просто не зрозуміла, що почула. Я розуміла тільки те, що бачила. На площадці, біля протилежної стіни, стояв Костянтин. Яновський-старший власною персоною. І не просто стояв, а саме цілував розкішну пишногруду блондинку. Як він там це називав? «Поцілунок янгола»?
Наступної миті Ян грюкнув дверима, Костянтин повернувся і помітив мене. Ми мовчки дивилися один на одного. «Найкращий сюрприз завжди останній». Я рвучко відвернулася і побігла сходами.
Пів на десяту! Який жах!!! Спізнюватися на роботу вже на другий день - таке могла вигадати тільки ти, Марго! Гарне враження складається у керівництва, нічого не скажеш! Боже ж мій!!! Я підвелася, сіла на ліжку, перелякано вдивляючись в циферблат годинника. Так, у мене є тридцять хвилин!
Я стрімголов вискочила з ліжка і одразу наступила Алі на хвіст. Той форкнув і цапнув мене за ногу. М-да, день почався непогано… Дострибавши на одній нозі до ванної, я швиденько обробила подряпину, почистила зуби, учвал побігла до вітальні, вхопила телефон, повернулася у спальню, однією рукою набрала номер радіо-таксі, іншою почала натягати на себе спідницю.
- Радіо-таксі 058 слухає.
- Здрастуйте! - заплутавшись у бретельках ліфчика, я голосно чортибатькнулась.
- Що-о-о??! - образився оператор.
- Вибачте, це я не вам. Мені треба таксі. Якнайшвидше. Вулиця Данилевського, 2. Це дуже, дуже терміново! Будь ласка, пришліть, що у вас є. Я згодна навіть на «Запорожець», тільки швидше.
- П'ять хвилин вас влаштує?
- Краще три!
Оператор засміявся:
- А вам часом не пожежну треба? Я можу викликати!
- Та хоч невідкладну допомогу! Тільки швидше! - Я кинула слухавку. Теж мені, дотепник. У людини, може, життя дає тріщину, а він жартує!
Я пірнула у блузку. Алі лежав на дивані і демонстративно не дивився в мій бік. Ну от, образився! Я згребла косметику зі столу у сумочку, підбігла до нього і поцілувала у ніс.
- Не хнюпся, малий! Банка шпротів за мною.
У двері постукали. Я глянула на годинник. Так швидко? А звідки вони знають номер моєї квартири? Я визирнула з вікна - таксі не було. Алі здивовано глянув на мене, я відповіла йому не менш здивованим поглядом і побігла відчиняти.
На порозі стояв хлопець років двадцяти у яскраво-жовтому однострої. В руках - величезний букет яскраво-червоних троянд, на обличчі - фірмова усмішка від вуха до вуха, яка чомусь нагадала мені рекламу зубних протезів. Він урочисто почав:
- Здрастуйте! Мені доручено переда…
- Давайте сюди! - Я майже видерла в нього букет. - Де розписуватися?
Він зовсім розгубився від такого прийому і незграбно простягнув мені блокнот.
- Ось тут.
Я розписалася.
- А ще тут, тут і тут.
Я поставила ще три підписи.
- Все?
Хлопець зніяковіло всміхнувся:
- Ні.
- Що??!
- Ну-у-у, насправді в мене є ще… для вас… у машині… - Він відкашлявся, спробував ще раз перейти на офіційний тон. - Мені доручено…
Я знов його перервала:
- Мені ніколи! Скільки ще?
Раптом він почав заїкатися:
- Чо-чо-чо-чотири…
Ну от, довела хлопця до нервового зриву.
- Ну несіть уже! Тільки скоріше!
- Що, всі разом?
Я не витримала:
- А що, поодинці??! Послухайте, друже, в мене сьогодні не ранок, а катастрофа. Я спізнююся і просто не маю часу на реверанси. Або ви несете їх сюди, або залиште собі. Мені байдуже!
Він аж почервонів від обурення:
- Ні, так не можна! Наша фірма…
- Швидше!
Він побіг сходами вниз і за хвилину повернувся з чотирма букетами троянд, тримаючи їх, як оберемки хмизу.
- Куди? - Дякувати Богові, він став лаконічним.
- Як на мене, то хоч на підлогу!
Він кинув на мене докірливий погляд:
- Чим же квіти винні?
Моя черга червоніти.
- Так. Ви маєте рацію. Покладіть у ванну, будь ласка, там вода.
Хлопець побіг до ванної і по дорозі наступив Алі на хвіст. Той лише знесилено пискнув. Вибач, малий, сьогодні не твій день. На вулиці загула машина. Моє таксі! Я майже виштовхала посильного з квартири. Сходами ми спускалися разом. Він ледве встигав за мною.
- Послухайте! Те, від кого ці квіти, аж ніяк не впливає на їхню красу. Вони ж не знають, що за людина їх купила. Вони навіть не знають, що їх взагалі купили! Вони наче заручники у нашому світі. Все, що вони можуть, - це цвісти.
Так. І повільно вмирати. Ми вийшли надвір. Я повернулася до хлопця:
- Ви казали правду. Квіти - це прекрасно. Дякую вам. Вибачте мою неввічливість. - Я швидко потиснула йому руку і побігла до таксі.
Накладати макіяж в авто - делікатна справа. Та ще коли це авто рухається зі швидкістю п'ятдесят кілометрів на годину і майже щохвилини різко повертає або гальмує.
Так, очі майже готові. Я стерла пальцем надлишок тіней і перейшла до губів.
Квіти - заручники в нашому світі… А хлопець - романтик! І чому вони - заручники? Через красу і беззахисність? А як тоді з вродливою і беззахисною жінкою? - Облиш, Марго! Беззахисність, безпомічність і слабкість - приємні речі, яких ти просто не можеш собі дозволити. Принаймні якщо не хочеш, щоб тебе зрізали і залишили повільно вмирати у кришталевій вазі на столі. Я здригнулася.
Авто зупинилося. Я швиденько розрахувалася з водієм і побігла в офіс. Дякувати Богові, мого спізнення на три хвилини ніхто не помітив. Я зайшла у кабінет, ввімкнула комп'ютер і почала працювати. До обіду мені вдалося перекласти сім листів. Непогано, враховуючи те, як мені важко було зосередитися на роботі і не думати про події минулої ночі.
Під час обідньої перерви, прислухаючись до монотонного гулу принтера, я саме намагалася вирішити одвічну проблему: «їсти чи не їсти?», коли задзвонив телефон. Я зняла слухавку:
- Фірма «Континент». Міжнародний відділ.
- Здрастуйте! Я можу поговорити з Марго? - Чоловічий голос. Здається, молодий.
- Я вас слухаю.
- Марго, це ти? Пробач, не впізнав твій голос по телефону. Це Сергій. Ти мене ще пам'ятаєш? Сергій Яновський.
- Звичайно ж, Сергію. В мене добра пам'ять. Професійна. Соромно визнавати, але я злякалася. Неприємний
емоційний коктейль: страх, провина, збентеження, жаль, роздратування.
- Марго, нам треба поговорити. Це дуже важливо.
Давай, Марго! Як гіркі ліки - одним ковтком.
- Авжеж, Сергію! Ти можеш просто зараз? В мене якраз обідня перерва.
- Зможу. Я чекаю на тебе у кав'ярні на першому поверсі. Через п'ять хвилин. Гаразд?
- Так. - Я поклала слухавку, вимкнула комп'ютер і залишила кабінет.