Ми дивилися один на одного і мовчали. Це цілком нормально. Збоку могло здатися, що ми нічого не робимо, проте насправді сеанс ішов повним ходом. Лікар чекав, щоб я заговорила першою. Важливим було те, що я скажу, як я це скажу і чому я скажу саме це. Значення мало навіть моє мовчання. Психотерапевт аналізував, чому я не хочу чи не можу говорити. Спостерігав за мною, звертаючи особливу увагу на вираз обличчя, позу, рухи. Складна в нього робота. Я позирнула на годинник. Ми мовчали вже двадцять хвилин. Я знала, що з цього нічого не вийде. Може, він і хороший психотерапевт, проте тут бракувало головного - мотивації. Мені не треба було лікаря, бо я не хворіла. У мене не було якихось особливих проблем з психікою, принаймні таких, від яких я хотіла б позбавитися. Моєю єдиною проблемою був Костянтин, але я не уявляла, як цей охайний сивий дядечко може звільнити мене від нього.
Я замислилася. Що я тут роблю? Я в міру божевільна, як більшість людей на цій землі. Навіщо мене лікувати? - А ти розкажи йому про Яна, Марго! Розкажи й одразу дізнаєшся, навіщо тебе лікувати. - Що ти маєш на увазі? Ян - моя хвороба? - Так, люба. Розкажи про нього лікарю, і він назве твоє кохання довгим латинським терміном, а тобі дасть купу смачних ліків. - Ти збожеволіла! - Розкажи про Яна і почуєш від лікаря те саме. - І не подумаю! Ян - мій. Я нікому його не віддам. І не смій називати його хворобою! Моя хвороба - це Костянтин. Це він завдає мені болю, а не Ян. Він - злий. Він руйнує мене. - Чим? Тим, що не дає тобі заснути навічно? Тим, що намагається повернути тебе до реальности? Справжнє зло - це Ян. Це він убиває тебе повільно і солодко. - Що??? - Ти чула. - Ні. Я нічого не чула. І нічого не чую. І більше ніколи тебе не слухатиму. Все. Тебе більше не існує. Я тебе вбиваю. Прощавай!
Цієї миті лікар відкашлявся. Різко і сухо. Я звела очі.
- Знаєте, Марго, я думаю, що насправді вам не потрібен лікар. Ви ж не заніміли. Ви просто не хочете з ним розмовляти.
Я мовчки дивилася на нього.
Він замисливо покрутив у руках олівець.
- Я розумію, що ви відчуваєте. Пан Яновський розповів мені про те, як він вас… як брутально він з вами обійшовся.
Я істерично розреготалася:
- Розумієте? Не може бути! Вас теж, мабуть, ґвалтувала близька вам людина. Скільки разів? Розкажіть, будь ласка! Мені цікаво.
Він сумно подивився на мене.
- Ви неправильно мене зрозуміли. Я хотів сказати, що розумію, якщо вам тяжко, що Костянтин Володимирович… - Лікар затнувся.
Непоганий прийом. Треба й собі взяти на озброєння. У такий спосіб він показує, що теж хвилюється, теж час від часу помиляється, що він - не всемогутній і всезнаючий. Це розпруджує пацієнта. І я розпруджилася.
- Вибачте. Я зрозуміла, що ви мали на увазі.
Якийсь час ми знов мовчали. Я подивилася на годинник. Ще п'ять хвилин, і кінець сеансу. Він зрозумів мій погляд.
- Марго, я думаю, що лікар потрібен не вам, а Костянтинові Володимировичу.
Я не змогла не посміхнутися:
- То, може, самі йому про це скажете?
- Я казав. Точніше, я натякав, досить прозоро. Я пропонував йому допомогу, проте він і чути ні про що не хоче.
Я підвелася.
- Так і знала. Дякую вам за послуги. Яновський вас більше не потурбує. Я розмовлятиму з ним. Це був… просто дурний жарт з мого боку.
Лікар похитав головою:
- З такими людьми не жартують, Марго. Залиште його. Він небезпечний.
О, Боже мій, ще один наляканий темрявою в душі Костянтина!
- Ми всі небезпечні.
Психотерапевт підхопився з місця і підбіг до мене:
- Ні. Ви не розумієте. Він кохає вас. Це робить його некерованим. Він у прямому розумінні втрачає від вас розум.
«Ви не розумієте, у прямому розумінні, втрачає розум…» Психоаналітиків так цікавить розум! А мене більше непокоїть серце.
Лікар безсило опустив руки:
- Ви знаєте, я зробив стільки помилок впродовж нашого сеансу. Безліч! Наче студент першого курсу. Ви якась…
- Дивна? - машинально підказала я.
- Та ні. Скоріше, незвична. Однією помилкою більше, однією менше… - Він ніби розмірковував уголос. Вираз його обличчя був таким безпорадним, таким безпомічним - мала дитина в темному коридорі. А, може, це лише відбиток мого стану? - Послухайте мене, дівчинко! - Раптом його голос став різким і рішучим. - Ви повинні його залишити. Якщо ви од нього не підете, він… він вас уб'є! - Лікар, здається, й сам злякався того, що сказав.
- А якщо піду? - Лікар відвернувся від мене і підійшов до вікна.
- Не знаю, - промовив він, не обертаючись. - їй-Богу, не знаю. Єдине, що я знаю напевне, - вашого друга треба лікувати.
Я завмерла коло дверей:
- Від чого? Ви хочете лікувати його від кохання?
Він мовчав. Я вийшла з кабінету.
Костянтин сидів на дивані, загорнутий у туман своїх цигарок. Я подивилася на попільничку. Повна. З верхом. Помітивши мене, він підвівся. Як він схуд! Втомлений, загнаний у кут звір, проте все ще небезпечний. Я підійшла до нього:
- Відвези мене додому, Костю, лікар сказав, що я невиліковна.
Він спробував усміхнутися:
- Я вже й забув, як гарно ти вимовляєш це слово.
- Яке? «Невиліковна»?
- Ні. Моє ім'я.
Дорогою додому Костянтин ні про що мене не розпитував. Я знов розмовляла - це було все, що його цікавило. Він керував машиною так обережно, немов боявся, що різкий поштовх може нагадати мені про… про інші поштовхи.
Якийсь час ми їхали мовчки, і я вже почала думати, що Костянтин вирішив скористатися моїми методами і помовчати з кілька місяців. Відверто кажучи, це мене цілком влаштовувало, бо план, який зродився в моїй голові ще місяць тому і який я весь цей час обдумувала, потребував остаточної доробки у повній тиші. Вибач, Яне, але з Шотландією доведеться попрощатися. Треба повертатися додому. Додому… Куди? Де мій дім?
- Як ти ставишся до Шотландії, дівчинко?
- Що? Вибач, я… гм… Костю. Ти щось сказав?
Він кинув на мене темний погляд. Про що він думає? Останнім часом я дедалі частіше помічаю, як дивно він на мене дивиться. Серйозно і замислено. Він повільно повторив своє питання:
- Я спитав, чи подобається тобі Шотландія, Марго.
Я розгубилася:
- Я… Взагалі-то ми з нею схожі. Чому ти запитуєш?
- Я хочу відвезти тебе туди. Тобі потрібен спокій. Нам треба спокій. Давай втечемо на якийсь час з цього міста, з цієї країни, від усіх людей. Тільки ти і я.
- І океан, - прошепотіла я.
«… Шум прибою, солоний дощ на моїх щоках. Це мої сльози чи так плаче океан? Вітер обіймає мене. Ян обіймає мене. Ян вічний, як ці скелі.
- Знаєш, скільки років граніту? 3.850 мільйонів. Колись земна кора розчинилася у вогняній пристрасті магми, так само, як я в тобі. З їхнього кохання і народився граніт. Вічний камінь. Він може бути світлим, рожевим, червоним, світло-червоним, сіро-червоним, крупнозернисто-червоним, а ще є ларвікіт і багато інших різновидів. Його хімічні складники: окиси титана, кремнію, алюмінію, заліза, кальцію, натрію, калію, мінералогічні: польовий шпат, кварц, біотит, мусковіт, апатит…».
- Марго! - Я здригнулася і розплющила очі. Машина стояла перед моїм будинком. Костянтин нахилився до мене. - Що з тобою?
- Нічого. Просто замислилася.
- Звідки ти стільки знаєш про граніт? Захоплювалася мінералогією у дитинстві?
- Ні. Це… це мені розповів один друг.
Він всміхнувся:
- «Один друг…» Часом не мій Сергій? У десятому класі він просто схибився на камінні. Мало не перетворив квартиру на гірняцьку штольню.
- Ні. Не він. Сергій так і не став моїм другом.