Цей сильний чоловік, цей могутній чоловік... Як мені його описати? Борода в нього була чорна, волосся пряме, очі кольору зеленої морської хвилі, шкіра кольору горіху, але теж обгоріла, почервоніла від вітру та сонця до цупкості наждаку. Він був не надто високий, але мав розслаблені манери, руки та ноги розкидані аби куди, упевнений у собі та у своєму царстві, і коли до нього штовхнули цього клятого іноземця, він подивився на цього чоловіка, виявивши не більшу цікавість, ніж віщун, що побачив несприятливу жертву.
Зрештою він заговорив, і чоловік був вражений, почувши так далеко від дому рідну мову з такою чіткою вимовою.
— Чому ти тут? — спитав цар долини.
— Я прийшов, шукаючи допомогу, — відповів чоловік.
— Допомогу? Сам собі допоможи. Чому ти мене просиш?
— Мені сказали, що ти знаєш щось про Дім Ігор.
— Чи я схожий на того, хто знає? Чи я схожий на того, кому це не байдуже?
Після цих слів чоловік розправив трохи плечі перед цим царем і сказав:
— Ні, я не бачу на твоєму обличчі жодної ознаки цього, але ти не запитав мене, що таке Дім Ігор, ти відразу висловив зневагу, і тому я думаю, що ти — чоловік, якого іноді звуть Птахом, ти ворог Дому та того, хто ним править. Чи правий я?
— Ти набридаєш мені, — відповів чоловік, якого звали Птах. — Твої слова мені набридають.
З цим він відвернувся, і його підлеглі кинулися на чоловіка та здавалося, що вони розірвуть його на шматки, ба навіть з'їдять, аж раптом він скрикнув:
— Дім Ігор украв мою дружину!
Почувши це, володар того місця трохи озирнувся, хоч і не виказав жодної ознаки співчуття, а всі його піддані трохи відійшли, розчаровані, що їх лишали здобичі.
— То й що? — спитав він. — Мені яке до цього діло?
— Я хворий і бідний, — відповів чоловік. — Я знаю, що помру раніше, ніж дізнаюся правду. Єдиним відомим мені способом знайти свою дружину є стати великим гравцем; я зможу грати лише якщо матиму більше часу; а єдиний спосіб виграти час — бути великим гравцем! Тож я у пастці, я помру і мені ніколи не дізнатися правду. Допоможи мені. Я мав трохи грошей, але їх забрали твої люди...
З цими словами він простягнув єдину монету, що в нього залишилася, стародавню маленьку римську річ, що тремтіла в його долоні.
— Гроші? — відповів Птах, і його голос розкотився водночас сміхом і люттю. — Думаєш, мені небайдужі гроші? Думаєш, я переймаюся людськими речами? Монетами та законами, правдою та королями, чоловіками та дружинами? Це все фальшиві речі, вигадані, неприродні речі, якими людство себе ув'язнює. Хіба я схожий на того, хто в клітці? Хіба я схожий на в'язня?!
Розлючений, він схопив чоловіка за горло так, що той, задихаючись, не міг говорити, не міг навіть прохрипіти якесь заперечення, щось на свій захист, а думав уже, що помре.
Якусь мить він висів, цей бідолашний недогравець, його життя було в чужих руках, але хіба це не можна сказати про кожного з нас? Чиє життя не висить поміж примхою незнайомця та презирством Всесвіту?
Потім Птах раптово відпустив чужинця, його настрій трохи покращав, і він ходив туди-сюди, посміхаючись якійсь думці. Що більше він про те думав, то веселішим ставав, аж доки раптом не зупинився й не зареготав — таким грандіозним і багатим звуком, що його хоч ложкою їж. Потім він нахилився, підняв з землі випущену монету та сказав, вкладаючи її в тремтячу руку чоловіка:
— Гра. Що ж, добре, маленький чоловічку, гра.
— Яка гра?
— Щось близьке до твого рівня, щось таке, що не до смаку Майстрині Ігор, але все-таки гра, з правилами та наслідками. Підкинь монету. Назви сторону. Вгадаєш — житимеш достатньо довго, щоб зіграти свою гру, а точніше, її гру, гру Дому Ігор. Не вгадаєш — помреш. Хіба це не цікава гра?
— Це випадковість, а не гра.
— Усе є випадковістю. Природа — випадковість. Життя — випадковість. Людське божевілля — намагатися знайти правила там, де їх немає, винайти обмеження, що не існують. Єдине, що має значення — вибір. Тож обирай. Обирай.
І чоловік зробив вибір.
Розділ 33
— А хто цей Птах? — питає Тіна, коли ми йдемо разом крізь венеціанську ніч.
— Важко сказати, — відповідає Срібний. — Він не гравець і не фігура; в межах Дому Ігор його не існує. Я чув, що один чоловік зі Сходу колись висунув гіпотезу — масштабну, захопливу гіпотезу! — що якщо існує Дім Ігор, то має існувати і Птах. Має бути відповідь на правила, дім безладу та випадковості на противагу точності та порядку гри. Але аргументація, як на мене, була надто філософська, тож я був не дуже уважний.
— То ви кажете, що я маю монету Птаха?
— Я кажу, що історія розповідає про монету, підкинувши яку, можна отримати смерть на одній стороні або життя — на другій. У певному сенсі такі речі є прокляттям для Дому Ігор, бо не важливі ні навички, ні розум, ні вміння, важливий лише результат. А з іншого боку, можна заперечити, що саме це і є найчистіша форма гри, незабруднена складністю, природна, в якій шанс ставиться однаково і до мудрого, і до дурня.
— Чи слід вам, як гравцю, розповідати мені про це? Чи слід вам пояснювати іншим про цінність їхніх фігур?
— Чи в правилах написано, що я не можу цього робити?
— Ні.
— Значить, можу. Як ви, я певний, згодом дізнаєтеся Гравці рідко допомагають одне одному. Кожний гравець, що живе занадто довго, стає суперником, якому треба кинути виклик або усунути. Але як ви сама чудово продемонстрували, велику силу можна отримати, якщо перетворити ворога на друга.
— Чи я ворог?
— Ви гравець, як і я.
— Але ви граєте в іншу гру, так?
Він не відповідає. Він цокає язиком, злегка хитаючи головою.
— Ну ж бо, ну ж бо, — каже вона. — Ви сказали, що відповісте на мої запитання; я досі ставлю їх.
— Так. Я граю в іншу гру.
— І я стану в ній фігурою?
— Можливо.
— Одна з моїх фігур нещодавно загинула.
— Я бачив.
— Я не думала... Мені не спадало на думку, що... Дурниці, насправді. Ви правильно кажете, в правилах нема нічого ні про те, що фігура не може померти, ні про те, що іншим забороняється вбивати. Я просто не подумала про це. Не подумала... Але це сталося. Гра триває.
— Тіно.
Він зупинився, зупиняємося й ми, і тоді здається, що зупиняється вся Венеція, ніч холодіє, стіни нахиляються ближче, щоб слухати, слухати змову.
— Міледі, — виправляється він, намагаючись знов знайти слова. — Не думайте, що люди в цій грі не гинуть. І не відступайте.
— Я не відступлю, — каже вона. — Я розумію, і зрозуміла від самого початку, чому король може захотіти, щоб ним грав гравець, чому Селуда, Фальєре, Тіаполо та Контаріні погодилися бути фігурами в наших руках. Їхні амбіції забарвлені почуттями, бажаннями та зобов'язаннями; вони чують крики коханих, бачать біль у своїх друзях. Хтось помирає — і вони мусять горювати, шкодувати, сумніватися у своїх намірах і їхніх наслідках. Перемога для них є засобом досягнення постійно змінюваної мети, статку або честі, комфорту або престижу, а залученими інструментами є дочки та сини, товариші та цінні речі, які було важко здобути, а використавши один раз не можна виграти назад. Ця плутанина речей затуманює простий намір, а намір має бути лише один — перемогти. Перемога та винагорода. Ми — гравці. Вони — фігури. Перемога — це все.
Сказавши це, вона відвертається, і ми...
Що з нами?
Може, ми трохи засмучені? Невже в нас, в тих, хто знає про плин часу та чув плітки про ще не назване майбутнє, зросла подоба сентиментальності, що приховує правду речей? Чи бажаємо ми бути переможними та людяними? Якими дурними ми стали в нашому старому віці. Якими нерозважливими. Ми мусимо вигнати ці сантименти з наших душ і затямити: річ у перемозі, річ у виграші. Решта — лише клітка.