— Ви кажете про мою перемогу так, ніби вона досі неможлива, — зрештою каже вона. — Хоча наразі шанси видаються рівними.
Він не відповідає.
О, багатослівне мовчання!
Її очі примружуються за маскою, і тепер вона дивиться в його безвиразне біле обличчя. Чи бачить вона? Чи бачить вона?
Знати вона не може, але відразу здогадується, бо хіба в її гаманці не лежить маленька римська монета, якою вона не зіграла, хіба на полі немає карт, хіба всі фігури вже походили, хіба досі не залишається сумнів?
Її вражає спогад — її власна порада, розумні слова: одного дня баланс треба буде порушити.
Фальєре та Селуда майже рівні в цій боротьбі, останні фігури на шахівниці.
З чого почалася ця її порада, що передувало цій думці?
«Убивство — грубий хід. Нехай інші гравці витрачають карти, б'ючись один проти одного, сильні знесилюють сильних, доки не стануть достатньо слабкими, щоб змогла вдарити я».
Вона дивиться на гравця Фальєре, і їй здається, що він посміхається.
Вона розвертається та біжить.
Розділ 39
Майстриня Ігор завжди мала почуття гумору.
Колись давно ми любили її за це.
Її натхненням для цієї гри стала колода карт Таро, вона підбирала значення карти до фігури, людину до назви. Жриця: інтуїція, знання, секрети — ось її значення. Але іноді вона зветься також Ізида, матір магії, і яке презирство відчула б наша Жриця, якби почула, що її малюють таким язичницьким пензлем, незалежно від того, чи правда це.
Блазень, повний надії у своїй подорожі. Ґалльярде Віоле, ти знаходиш надію, мандруючи дворами Європи? Ми так не думаємо. За твоєю усмішкою тебе переслідує смуток, в дорозі ти завжди самотній.
Сонце. Ти печеш більше, ніж гоїш. Твоє світло — вогонь, а не родючість.
Королева Кубків. Колись тебе спалять на палі, не тому, що ти повія, а тому, що ти наважилася писати про рай як про місце, де немає назв для чоловічого та жіночого, де душі рівні, а любов може бути висловлена дотиком і мовчанням, беззастережно.
Майстриня Ігор вибрала вас усіх, дала вам усім назви, грала вами всіма, як грає вами й зараз, і найбільш доречне ім'я вона дала останній карті — «Смерть»; цю карту вона здала Фальєре.
Розділ 40
Тіна біжить.
Біжить по вулицях Венеції, божевільна в масці, люди дивляться на неї та розбігаються перед нею.
Вона біжить, і хоча жінці не звично бігати, вона все одно біжить, відстань не важлива, час не має значення, бо вона подивилася в очі чоловіка, що грає Фальєре, побачила в них смерть і зрозуміла, що гра ще не скінчилася, і тому біжить, біжить, біжить! Добре, що вона знає це місто, бо у Венеції сонце іноді знайти важко, вулиці звиваються та плутаються одна з одною, канали повертають то туди, то сюди, утворюючи повільні дуги, що вводять невинного мандрівника в оману. Забагато мостів є приватними, забагато з них охороняються голодними людьми; думаєш, що знайшов орієнтир, але ні, провулки вигинаються, і коли виринаєш з них, то вже втратив відчуття місця, орієнтацію, шукаєш сонце і не бачиш його поміж дахами, але не панікуй.
Не панікуй.
Це твої вулиці, Тіно, вони твої, ти зробила їх своїми, ти взяла їх сама, бо ніхто не хотів давати, ти схопилася за майбутнє та зробила його своїм, ти маєш сміливість, ти маєш силу, не бійся, не бійся, біжи!
Будинок Селуди.
Раптом десятки поважних людей зацікавилися ним, чоловіки в темних мантіях і маленьких шапочках юрбляться, щоб пояснити, що насправді вони завжди були на його боці, завжди підтримували його кандидатуру, авжеж його, авжеж! Його роль як трибуна буде такою корисною для міста і за лише малу увагу він матиме їхню підтримку, лише швиденько потиснути руки та укласти угоду...
Вона проштовхується крізь натовп, а той гомонить про її грубість: жінка, тхне потом, захекана, що це вона взяла собі в голову?
Хлопчики з листами, чоловіки з грошима — вони всі прийшли, їх забагато, забагато, усміхаються, сміються, обіймаються, найкращі друзі — ми у Венеції всі найкращі друзі, і чому нам не бути друзями, адже ми венеціанці! — і зрештою вона дістається до Селуди.
— Ви мусите піти! — шепоче вона.
— Піти?
Він усміхається, радіє увазі, прихильникам; йому легко забути, що не минуло й п'яти днів відколи він був непомітним, неважливим, відколи люд Венеції не чекав від нього майже нічого, а уваги приділяв навіть менше.
— Я вважаю, що ваше життя під загрозою!
— Я зі своїми друзями! — відповідає він, широко обводячи руками натовп.
Вона мало не вищить від люті на марнославство цього чоловіка.
«Ось чому людьми треба грати! — хочеться їй кричати. — Бо я не маю такого величезного его, як ви; я не вклала всю свою душу та самоповагу в лестощі інших людей, а лише в перемогу, в перемогу, яку ви тепер можете розтринькати!»
Ці слова не для тепер, не для Селуди, тому вона міцно хапає його за руку та шепоче:
— Думаю, Фальєре міг надіслати вбивцю!
— Нехай іде! Мої люди зможуть дати цьому ради!
— Точно зможуть? Ви готові покласти на кін своє життя?
Селуда повертається до неї, і тепер вона за його веселістю бачить чоловіка, за гордістю — розум.
— У Венеції, — видихає він, — смерть завжди тебе знайде, де б ти не ховався. Не можна жити все життя чекаючи на неї, бо тоді не житимеш.
— І не переможеш, — шепоче вона.
Він знизує плечима:
— Перемога — не життя.
Сказавши це, він відвертається, широко розкриває обійми до наступного чоловіка:
— Паоло! Мій любий друже!
Якийсь час вона стоїть, спантеличена та самотня.
Її дихання сповільнилося, хоча плечі здіймаються, спина випростана, ступні ніг горять після бігу.
Натовп хлине навколо Селуди. Один з них ховає клинок, або отруту, або пістолет, або мотузку. Вона дивиться на обличчя, і вони всі всміхаються, всміхаються, всміхаються, і якусь мить вона зневажає їх усіх: місто, Селуду; можливо, навіть себе.
Її рука опускається в гаманець, і хоч вона й не може сказати, коли з'явилася ця звичка, але відчуває поміж пальцями монету, знайому та теплу там, де вона її торкалася, притискаючи до своєї шкіри як талісман.
І тієї миті їй здається, що вона бачить чоловіка на ім'я Срібний, що дивиться в шпарину з-за дверей, і розуміє, що це її уява, бо там замало місця, щоб його побачити.
Потім їй здається, що вона бачить жінку в білому, що рухається за натовпом, але низько нахиляється між двома торговцями єгипетською пшеницею, і хоч як би Тіна не тягнулася головою вверх, жінку вона більше не бачить.
Монета обертається в її пальцях, стара та тепла.
На якусь мить її погляд перетинається з поглядом чоловіка, чиї очі зелені, як океан, волосся пряме, шкіра кольору горіхового дерева, але на щоках і на лобі червонувата, ніби обпалена сонцем і морем. Він могутньої статури, одягнений у дивні варварські шати, хутро навколо шиї, кістяні кільця на пальцях, але кліпаєш очима — і він лише ще один з прохачів, що прийшли віддати данину честі Селуді; цивілізовані люди о цивілізованій годині, що усміхаються та усміхаються, і завжди шукають здобич.
І тієї миті ми, хто давно там стояв і дивився, здригаємося від її погляду, і знаємо, що вона теж нас бачить. Вона бачить нас, хоч яким би неможливим це не було, і вона знає. Вона знає, хто ми, чого ми бажаємо, і тієї миті, коли ми боїмося, що вона нас усіх знищить, нам здається, що вона натомість посміхається.
Потім її погляд натрапляє на чоловіка, і вона знає його обличчя, може сказати ким і чим він є, бо він є Смертю, так само, як колись був Джакамо, її чоловіком. Він дивиться просто на неї, його рот трохи розкритий, але це не завадить йому виконати своє призначення. Одна рука опущена вздовж його боку, друга схована під плащем, і ми відчуваємо, що це майже наша шкіра торкається руків'я схованого там пістолета.
Як це сталося?