— Я відправляюся на три місяці в монастир, молитися. Я вже сама все організувала. До побачення.
І тоді він кричить:
— Шльондра! Блудниця, повія! Звідки в тебе це золото? Де можна взяти ще? — і намагається схопити її за волосся, але вона б'є його.
І це не ляпас долонею, як зробила би пані з дому Орчело, це радше вона сама, єврейська донька, б'є по його обличчю з усієї сили, і коли він падає на спину зі скривавленим лицем, вона опановує себе та каже:
— Якщо хочеш ще, тобі доведеться зачекати до мого повернення.
Він плюхається сідницями на підлогу й на мить ціпеніє від шоку. А потім всередині нього з'являється маленький хлопчик, який плаче, повзе на пузі до її ніг, цілує туфлі та каже:
— Я кохаю тебе, я кохаю тебе, не йди, я кохаю тебе, де гроші? Я кохаю тебе.
Вона відвертається.
Розділ 9
Будинок Анджело Селуди знаходиться біля каналу. Його нижні поверхи, за традицією, є місцем бізнесу; середні поверхи призначені для сім'ї, а на верхніх юрбляться слуги, клерки та ремісники, що смиренно вдячні за отримання посади в такого великого чоловіка, як господар цього будинку. Він має власний колодязь (безперечна ознака статусу) і є щось візантійське у візерунках над вікнами, в різьбленні на стінах, в яких надряпані найдрібніші деталі — все це каже, що це старий дім стародавньої родини.
Тіна розглядає будинок з протилежного кінця приватного моста й бачить статуї, що охороняють вхід: Арес і Венера тримаються за руки, створивши над брамою арку. Вона відчуває, як об її ногу треться кішка, зацікавлена її цікавістю; чує рух весел у воді — каналом приплив черговий відвідувач, щоб віддати належне Анджело Селуді.
Їй страшно, але вона зайшла вже занадто далеко.
Вона послаблює тиск сірих рукавичок на пальці й ловить себе на тому, що мугикає мотив, пісню, про яку вважала, що геть її забула. На ній маска; при наближенні до дверей її зупиняють, і коли вона починає говорити, подив і недовіра на обличчях ледачих хлопців з кийками, що причепилися до неї, стають дедалі більшими.
— Мій лист, — каже вона. — Я можу зачекати.
Вона чекає зовні: п'ять, десять, двадцять хвилин. Поки вона там стоїть, ми не бачимо, щоб її ноги рухалися, щоб зігнулася її спина, щоб пальці нетерпляче постукували. Арес і Венера пітніють перед лицем її самовладання.
Хлопець повертається, його обличчя вже більш скромне. Він каже:
— Будь ласка, заходьте.
Вона заходить за ним усередину.
Двері зачиняються й ховають її від нас.
Розділ 10
Підслухані крізь відчинене вікно уривки розмов.
Він — Анджело Селуда, ми спостерігали за ним раніше на вулицях Венеції, коли він ішов до храму, коли сперечався з купцями, які щойно прибули до порту, оглядав лісоматеріали та скло, висловлював критику в палаці Дожа, стежив крізь шпарини дверей за суперниками. Його родина дуже давно відкрила чи то якийсь секретний пісок, чи то прихований колір, чи то загадкове зілля (деталі, як і все у Венеції, дуже нечіткі) і сильно зацікавилася склом. Війна інколи була неласкава до його торгівлі, але після кожної війни завжди настає велике підписання миру та, найголовніше, потреба заміни великої кількості розбитих шибок. І тому на Мурано його ім'я дорожче золота, а на маленьких островах, якими поцятковані краї лагуни, де живуть і працюють не більш як тридцять чоловіків, Анджело Селуда є некоронованим королем, Дожем в усьому, крім імені, командувачем майстерень по всій акваторії. Надто довго він горбатився у Сенаті, шукаючи підвищення, але ні! Він завжди був трохи занадто заможний, щоб уникнути заздрості, і тому його супротивники блокували всі його спроби; але водночас він ніколи не був достатньо багатим, щоб купити собі вихід з цього лабіринту.
Його волосся сиве, борода довга, і він, як це роблять лише старі та великі, навіть улітку носить мантію, що сягає гомілок, на шиї золотий ланцюг, на голові пурпуровий кашкет, а його найцінніша річ — золота брошка, що йому дав, як кажуть люди, король Іспанії за якісь послуги в дуже давній і вже забутій битві проти турків.
А може він її просто купив. З таким чоловіком, як Селуда, хіба можна знати напевно?
Лунає його голос, вона прийшла до нього.
— Я не очікував жінку, — каже він.
— Менше з тим.
— Ви вмієте грати?
— Мене б не обрали, якби не вміла.
— Необхідність покласти свою долю в руки жінки непокоїть мене. Мені пообіцяли допомогу Дому Ігор в обмін на... на певні послуги. Коли я погоджувався на ці умови, я уявляв щось більше.
— Як ви побачите, я дуже добре годжусь на цю роль.
— Можу я, принаймні, побачити ваше обличчя?
— Ні.
— Дізнатися, як вас звати?
— Теж ні.
— Я змагаюся у виборах до Верховного Трибуналу. Якщо я виграю, я командуватиму Радою Сорока в усьому, крім імені, а кому потрібне ім'я, коли йдеться про таку владу? Якщо я командуватиму Радою Сорока, я матиму над цим містом владу, що буде більшою за владу якогось Дожа. Я знаю, за що борюся та скільки поставлено на кін. А що отримаєте ви, що рушить вами?
— Я виграю гру.
— Це не гра.
— Хіба? Є правила, є обмеження ваших дій. Чітка мета, засоби її досягнення, за столом сидять суперники, що мусять коритися тим самим правилам, що і ви, якщо вони хочуть досягти тієї самої мети. Єдина відмінність між цими подіями та будь-якою іншою грою полягає в масштабі шахівниці.
— Ігри мусять приносити задоволення.
— Легковажність і щирість не є антонімами. Ми отримуємо задоволення від гри в шахи, але це не означає, що ми робимо марнотратні ходи. Ви вклали в майбутні події дуже багато. Свою честь, свій престиж, свої фінанси, заможність своєї родини, свій бізнес, своїх слуг, своє майбутнє. Такий тягар може сильно тиснути на розум і заважати міркувати раціонально. Я вважаю, що запропоновані мною допомога та ресурси, оскільки вони незаплямовані емоціями, будуть вам корисні.
Кілька секунд Селуда мовчить. Потім:
— Що вам потрібно?
Розділ 11
Вона бере кімнату на верхівці його палаццо.
Тепер маска не залишатиме її обличчя, за винятком тих рідкісних, дуже рідкісних хвилин, коли вона залишатиметься сама, високо над водами міста.
Їй потрібні перо, папір.
Про решту вона може подбати сама.
Слугу Селуди було відправлено до палацу Дожа з наказом чекати й не сходити з місця, доки він не почує, хто ще претендуватиме на посаду у Верховному Трибуналі. Загалом названо сім імен. Тіна вивчає їх, виловлює з пам'яті обличчя цих шанованих панів, поверхнево відомих їй з відвідувань церков або з пліток на причалах. Хто з цих семи серйозні претенденти, хто може щось виграти? Вона окреслює колами чотири імені, включаючи Селуду, але поки що ні в чому не можна бути впевненою. Кожного треба оцінити, дізнатися про їхній бізнес, бо навіть дрібний суперник, що не здатен виграти, своїми спробами може завадити їй.
Вона очікує, що Белліньо виставлятиметься, і дійсно, його ім'я серед перших, про кого вона чує. Чи вирішив Белліньо це зробити заради власного зиску, чи він просто почув, що цієї посади прагне Селуда — вона не може бути впевненою, але платить жебракові та його доньці, щоб вони спостерігали за тим, що робить Белліньо: з ким зустрічається, що про нього кажуть? Два дні вони спостерігають, і наприкінці другого дня досі немає жодної ознаки, що Белліньо грає хтось, окрім нього самого.
Фальєре — веселий, смішливий Фальєре, про якого кажуть, що він власноруч приготував отруту, що вбила близько семи років тому трьох з його гостей, хоча з рівною ймовірністю то могла бути погана риба або тухле яйце. Як може чоловік, що усміхається так зухвало, що так щиро сміється разом з іншими, бути отруйником? Потім Тіна вдивляється пильніше та гадає: може він сміявся, готуючи відвар? Можливо, як дитина, що ліпить з глини пиріжки, він хихотить, домішуючи у вино ворога беладону, пирхає сміхом від думки про те, як витріщаться очі, як прискориться серцебиття, як затуманиться розум, а з рота лунатиме істерика? Можливо, саме завдяки цим думкам він так весело наливає чарки, а люди помилково вважають цю його веселість щедрістю, думають, що він сміється з їхніх дотепів, а не зі своєї хитрості?