— У якому стані були ці знаряддя?
— На деяких видніла іржа. На одному долоті я побачив стару закреплу кров. Від усіх смерділо гасом або бензином, які підсудний використовував як дезінфекційний засіб.
— А гас і бензин мають якісь знезаражувальні властивості?
— Так, проте незначні.
— Скажіть, а чи багато знахарів практикує в околицях Радолишок?
— Кільканадцятеро. У цілому повіті їх не менше, ніж кількадесят. Це справжнє лихо.
— Чим ви це пояснюєте?
— Людським невіглаством.
— А смертність серед населення висока?
— Дуже висока.
— Чи викликали вас у випадках, коли смерть наставала внаслідок дій знахарів?
— Дуже часто. У документах справи є копія мого звернення до влади, де я подаю цифри. Я особисто занотував сімдесят два випадки протягом двох років. У цілому повіті, згідно даних лікарів, дії знахарів спричинилися до смерті понад двохсот осіб.
Тепер до свідка звернувся адвокат:
— Ви щойно сказали, що вас дуже часто викликали до жертв знахарів?
— Саме так.
— Скільки разів ви зіштовхувалися із жертвами Антонія Косиби?
— Не пригадую.
— Он як. А ви пригадуєте бодай один такий випадок?
— Ні.
— Дуже дивно. Косиба лікував зовсім близько від Радолишок, лікував у жахливих санітарних умовах, користувався найпримітивнішими знаряддями для операцій, та попри це ви не чули про жоден випадок смерті з його вини? А може, чули?
— Ні, — подумавши, відповів лікар.
— Чим це можна пояснити? Тим, що в Косиби було мало пацієнтів?
— Я не рахував його пацієнтів.
— Ви помиляєтеся, пане докторе. У ваших свідченнях у першій інстанції ви стверджуєте, що вели підрахунки. Прошу вас, ваша честь, прочитати цей уривок зі свідчень. Том другий, сторінка тридцять шоста, абзац перший.
Головуючий скривився.
— Це не важливо для справи.
— Я хочу продемонструвати, що в Косиби було до двадцяти пацієнтів щодня за підрахунками доктора Павлицького.
Вказаний уривок зачитали, потому адвокат знову звернувся до свідка:
— На питання пана прокурора ви заявили, що тричі бували в хаті Косиби, причому один раз за викликом?
— Саме так.
— Навіщо вас викликали?
— Після катастрофи на мотоциклі до двох тяжко поранених.
— Хто вас викликав?
— Такий собі Войдилло, пізніше я довідався, що саме він і був винуватцем катастрофи.
— А хто наказав йому вас викликати?
— Здається, що Косиба.
— Ви не пригадуєте, пане докторе, чим пояснював Косиба те, що вас викликав?
— Звичайно, пригадую. Було двоє важко поранених, і він стверджував, що сам не впорається.
— Він благав вас урятувати поранену дівчину?
— Так, але я визначив її стан як безнадійний. Зробив лише укол для зміцнення серця.
— А Косиба просив у вас дозволу скористатися вашими хірургічними інструментами, щоб прооперувати поранену?
— Звичайно, але жоден лікар на моєму місці не виконав би такого прохання.
— І жоден лікар не прооперував би помираючу дівчину лише тому, що побіжний огляд дозволив йому припустити, що операція не врятує хвору?
Доктор Павлицький почервонів.
— Ви не маєте права мене ображати!
— Питання відхилено, — сказав голова.
Адвокат кивнув головою.
— Що примусило вас подумати, що стан хворої безнадійний?
— Це був перелом основи черепа! Пульс практично не прослуховувався.
— А вам відомо, що знахар Косиба провів цю операцію й урятував пацієнтку?
— Так.
— Чим це можна пояснити?
Лікар знизав плечима.
— Це найдивовижніший випадок у моїй практиці. Гадаю, що все це просто дивний збіг обставин.
— Коли ви приїхали до млина, знахар повідомив вам свій діагноз?
— Так.
— І він збігався з вашим?
— Так.
— Тоді чи не здається вам дивним, що Антоній Косиба, поставивши правильний діагноз і вдало провівши надзвичайно небезпечну операцію, продемонстрував великий хірургічний талант?
Лікар завагався.
— Звичайно. Мушу зізнатися, що в багатьох випадках мене це примушувало замислитися.
— Дякую. У мене немає більше запитань, — кивнув адвокат і, усміхнувшись, глянув на прокурора.
По черзі прочитали зізнання кількох свідків обвинувачення з попереднього слухання справи, а тоді один за одним виходили свідки, викликані захистом. Свідчив старий мельник, його син, подружжя Чинських і, нарешті, ціла вервечка колишніх пацієнтів Антонія Косиби.
Їхні свідчення були майже однаковими: я захворів, мені загрожувало каліцтво, він мене врятував, про платню за лікування мови не було. Дехто розповів, що сам отримав від знахаря те чи се, і що усі довкола знали про його безкорисливість. Засвідчив це і пан Чинський, від якого Косиба не захотів прийняти сто злотих, хоча для нього це було значною сумою, і він цілком на неї заслужив.