Але тепер він не мав часу розв’язувати загадки. Будь-якої миті оголосять вирок. Звичайно, це буде виправдувальний вирок, але ж може бути й засудження.
«Мій обов’язок — негайно повідомити адвоката й зажадати відновлення процесу, щоб я міг заявити, кого впізнав у знахарі Косибі».
Добранецький прикусив губу, а тоді повторив:
— Так, це мій обов’язок.
Проте він не ворухнувся. Занадто швидко набігали думки, а за ними в уяві негайно поставали наслідки.
Перш ніж прийняти рішення, слід було тверезо й ґрунтовно все впорядкувати, просіяти, укласти… Ну, і передбачити наслідки. Він не любив, не вмів діяти під впливом імпульсу.
Вийняв цигарку, зосереджено закурив. Помітив, що тютюн пересушений, що нині він викурив більше цигарок, ніж зазвичай, і що слід було би обмежитися двадцятьма штуками на день. Ці прості дії й сторонні роздуми повернули йому рівновагу, а результат був блискавичним: він пригадав собі одну деталь, надзвичайно важливу, деталь, яку досі не брав до уваги, проте яка докорінно змінювала ситуацію. Адже знахар Косиба під час розгляду справи усміхався до нього, явно усміхався!
«Він роздивлявся мене, як когось добре знайомого, кого не може пригадати. І аж ніяк не приховував того, що намагається мене впізнати! Що ж це може означати?»
А це могло свідчити лише про одне: професор Вільчур не боявся, що його викриють у личині знахаря. Професор Вільчур цього не боявся! Чому ж він тоді не припинив процес простою заявою, що він Вільчур? На це могла бути лише одна відповідь:
«Він сам не знає, хто він такий…»
Під впливом цього відкриття Добранецький схопився на ноги.
«Амнезія. Втрата пам’яті. Боже! Адже він стільки років поневірявся… Опустився до звичайного наймита… Утрата пам’яті…»
Професор Добранецький чудово знав, що слід зробити, щоб вилікувати нещасного. Досить було просто сказати йому, хто він такий, нагадати про кілька деталей, показати якусь знайому річ.
Звичайно, унаслідок цього може настати серйозний психічний шок. Та яким сильним би він не виявився, він не може бути небезпечним.
За кілька годин чи за пару днів Вільчур усе пригадає.
«І що тоді?»
І тут перед очима Добранецького чітко вималювалася черговість неминучих наслідків. Отож, передусім звістка про цю трагедію і її щасливий фінал пошириться по всій країні. Професор Вільчур повернеться до столиці. Повернеться до своєї вілли, до своїх обов’язків, до своєї позиції лідера в медичному світі. Повернеться ще більш славетним, шанованим, ще більш знаменитим, оточений німбом несправедливої кривди й приниження, німбом знахаря-чудотворця, який був геніальним хірургом без операційних зал, без почту асистентів, без інструментів…
«Він повернеться, а що тоді станеться зі мною?»
І професор Добранецький відчув у роті гіркоту. Що станеться з ним? З ним, який тяжкою працею протягом кільканадцяти років видерся на вершину, здобув першість, досяг найвищих щаблів?..
Безсумнівно, усі аплодуватимуть його відкриттю. На нього чекає ще один день тріумфу. А пізніше? Пізніше його, звичайно, усунуть на другий план, і він опиниться в затінку славетного Вільчура… Щоправда, кафедри його не позбавлять, та під тиском громадської думки доведеться відмовитися від неї добровільно. Завідування клінікою… директорський кабінет… Усі його роками напрацьовані інновації… Головування в різних товариствах і спілках…
Так, піти до зали й оголосити, що цей знахар — професор Вільчур, означає відмовитися від власних здобутків, власного становища. Це перекреслити найкращий період своєї кар’єри й добровільно зректися всього, що він так любив…
І ще одне: у біографії професора Вільчура був невеличкий епізод, про який Добранецький за стільки років не забув, бо не міг пробачити собі ганебного марнославства. Отож, він збрехав, пишучи про один випадок в університетській клініці, вказавши сміливий і влучний діагноз і приписавши цю заслугу собі. І от тепер, пригадуючи цю брехню, він почервонів.
А неправду, бодай невелику, бодай узагалі незначну, могла відкрити тільки одна людина: професор Вільчур.
Усе вийде на яв… тільки в тому випадку, якщо професор Вільчур знову все згадає…
Руки й ноги професора Добранецького були немов із криги, але в скронях шалено пульсувала кров.
«Як учинити?..»
А якщо він не скаже, то чи буде це негідним учинком? Чи те, що Вільчур залишиться в таких умовах, у яких він живе й до яких він звик, означатиме для нього трагедію?