Добранецький хитнув головою.
— А я вас запевняю, що це батько й донька. Справжнє ім’я Антонія Косиби — Рафал Вільчур.
Він немовби викинув із себе ці слова й тепер важко дихав.
— Як це?
Професор довго мовчав.
— Так, — мовив він, неначе до себе. — Я його впізнав. Не міг помилитися й не помилився. Цей знахар — це професор Вільчур, який зник тринадцять років тому.
Він раптом підвівся.
— Де він, прошу, проведіть мене до нього.
Адвокат злякався, що професор раптово захворів на якусь нервову недугу.
— Будь ласка, сядьте, любий професоре, — лагідно сказав він. — Мені здається, що це якась помилка.
— Немає тут жодної помилки. Це професор Вільчур. Ви коли-небудь чули про знаменитого варшавського хірурга Рафала Вільчура?
— Звичайно. Адже ви, пане професоре, керуєте клінікою його імені.
— Так. Тринадцять років тому Вільчур зник. Усі гадали, що він вчинив самогубство… У його родині сталася певна трагедія. Труп не знайшли… Я був його асистентом, правою рукою. Очолив після нього кафедру, став завідувачем клініки… Так… Це він.
— Неймовірно! — уже з більшим переконанням мовив Корчинський. — Але ви помиляєтеся, професоре. Звідси випливає, що він протягом тринадцяти років ховався під чужим ім’ям. Навіщо?
— Амнезія. Утрата пам’яті.
— Мабуть… неймовірно. Тринадцять років?
— Напевне.
— Пробачте, пане професоре. Власне, почувши це з ваших вуст, я не повинен мати жодних сумнівів. Та чи можливе таке з точки зору науки?
— Цілком. Ретроградна амнезія. Медицина знає чимало таких випадків. Регресивна втрата пам’яті… Людина забуває усе своє попереднє життя. Після війни було відзначено сотні таких випадків.
— Це наслідок психічного потрясіння?
— Причина не така вже й важлива. Амнезія зазвичай настає після більш чи менш тривалої втрати свідомості.
— І це невиліковне?
— Буває, що й так. Та переважно… Проте не гаймо часу. Де він?
— Косиба? Виїхав разом із Чинськими. Вони його забрали. Але це справді сенсація! І ви абсолютно впевнені, пане професоре?
— Абсолютно!
— Хай йому грець! Якби ж то я знав це під час розгляду! Я би просто вразив цим прокурора й суддів! Уявляєте собі такий ефект?!
Проте Добранецького не цікавив цей бік справи.
— Я лише пізніше це зрозумів, — ухильно мовив він. — А тепер… Ви можете дати мені адресу цих Чинських?
— Залюбки. Ви збираєтеся туди поїхати?
— Звичайно.
— І маєте надію вилікувати Косибу, чи то пак Вільчура?
— Тут не треба жодного лікування. Просто досить пригадати йому, хто він такий. Якщо це не допоможе… тоді нічого не вдієш.
— Це ж треба! Та щось він таки мусить пам’ятати, якщо не забув, як лікувати?
— Так. Тому я сподіваюся на краще, — відповів, підводячись, Добранецький.
Розділ XX
Потяг, відсапуючись, зупинився на маленькій станції. Був ясний, сонячний ранок. Дахи будинків укривав товстий шар снігу, гілки дерев згиналися під його вагою. Широкий краєвид, що відкривався з перону, здавався чимсь святковим у свій білизні й сліпучості, усе неначе усміхалося й вабило своєю пухнастою, лагідною тишею.
Професор Добранецький стояв, вдивляючись у білу далечінь. Він так давно не був на селі. Цей пейзаж першої миті здався йому чимсь штучним, якоюсь зумисне реалістичною декорацією, претензійною й досконалою настільки, що це видавалося неправдоподібним. Минуло кілька хвилин, перш ніж у пам’яті зринули давні почуття, давнє знайомство із цим щойно відкритим світом, старі знайомства…
Адже він народився на селі, там провів дитинство і юність.
«Теж амнезія, — думав він. — Людина, що живе міським життям, забуває про цей світ. Потрапляє у хворобливий ритм кар’єри, роботи, гонитви… І просто не знає про існування цієї тиші, погідності… цієї іншої землі, де правда так щиро промовляє до людини не з радіорепродуктора, не з чорних літер газет… Так, усе це забувається…»
Почув за собою рипіння снігу й голос:
— А ви, пане, певне, до Радолишок?
— Ні, до Людвикова. Чи можна тут знайти якісь сани?
— Чом би й ні? Можна. Якщо накажете, то я побіжу до Павляка, а він миттю запряже.
— Будь ласка.
Оте «миттю» тривало чи не годину. Поїздка до Людвикова неторованою дорогою — іще півгодини. Коли сани нарешті спинилися біля палацу, був уже полудень. Почувши гавкіт собак, у дверях показалася Михалеся і, затуливши очі від сонця долонею, придивлялася до незнайомця.