— Ви, певне, у справах на фабрику? — запитала вона.
— Ні. Я хотів би побачитися з паном Чинським.
— Тоді прошу досередини. Але нікого немає вдома.
— Нічого. Власне, мені потрібно побачитися з нареченою пана Чинського, панною Вільчурівною.
— Її теж немає.
— Немає?
— Так! Усі поїхали до Радолишок.
Професор Добранецький завагався.
— А повернуться швидко?
— Невідомо, пане. Вони поїхали, аби в костьолі оголосили про вінчання. Ну, то вже їх ксьондз не відпустить, на обід запросить.
— Так? Це погано. А можете сказати… Адвокат Корчинський у Вільні повідомив, що пан і пані Чинські забрали до себе такого собі Антонія Косибу, знахаря?
— Аякже, справді забрали. Але він не захотів тут залишатися.
— Не розумію…
— Ну, не хотів. Такий гарний будиночок йому тут приготували, отам, за садом. А він не захотів.
— То де ж він?
— Та де ж йому бути? До млина поїхав, до Прокопа Мельника. Казав, що там йому буде найкраще. Дивак та й годі. Але я тут балакаю на морозі, хоч нині він і попустив, а вас досередини не запрошую. Будьте ласкаві…
Добранецький замислився.
— Ні, спасибі, пані. Мушу їхати до Радолишок. У мене обмаль часу, і чекати я не можу.
— Як скажете. А якщо пана Чинського хочете побачити, то заїдьте на плебанію.
— Гаразд. Спасибі вам.
Візник цьвохнув коня, професор щільно закутав ноги баранячою шкурою, і сани рушили.
Видко, того дня його переслідувала невдача. Приїхавши на плебанію, професор дізнався, що тут лише старі пан і пані Чинські, з якими, власне, він не мав жодних справ, їхній кучер повідомив професорові, що пан Лешек із нареченою поїхали на кладовище, де поховано її матір, а дорогою мали завернути до млина, щоб побачитися зі знахарем.
— Знайдете їх там чи там, — закінчив кучер і, звертаючись до візника, запитав: «А ти, Павляку, знаєш людвиковські сорокаті коні?»
— А чого ні?
— Ну, то пильнуй. Молодий панич сорокатими поїхав. Як угледиш їх, то й панич там.
— Та звісно, — кивнув головою візник і вйокнув на коника.
До радолиського кладовища вели дві дороги. Ближча, якою завжди рухалися похорони, вела біля Трьох Грушок. А наддавши із версту, можна було проїхати коло млина Прокопа Мельника. Саме цю дорогу й обрав Лешек не лише тому, що вона вже була добре вторована, але й щоб при нагоді перевідати знахаря.
У глибині душі Лешек був на нього трохи ображений. Не міг зрозуміти, чому Косиба не прийняв запропонованої йому гостини в Людвикові, чому не забажав оселитися в будиночку за садом, що його вони з Марисею так дбайливо відремонтували. Зрештою, він знав, як Марися любить свого «стриєчка Антонія», і як їй хотілося, аби він був біля неї. Для обох знахарева відмова виявилася прикрою несподіванкою.
Отож тепер, після оголошення в костьолі, вони вирішили прохати його ще раз. Щоправда, Марися, знаючи вдачу стриєчка, ледве й сподівалася. Та Лешек, наполегливий від природи, переконував її, що зуміє ублагати його переїхати.
Знахаря вони застали біля млина з мішком борошна на спині. Саме ладували сани, які в тих краях називали «розвальнями».
Він без тіні посмішки привітав наречених, обтрусив руки й запросив Лешека з Марисею до своєї прибудови.
— Нині не зимно, — сказав він. — Але зараз я самовар нагрію, гарячий чай не зашкодить.
— Із задоволенням, — вигукнув Лешек. — Ми у вас як удома… Наче в себе.
— Спасибі за ласку.
— Ласки тут нашої справді багато, бо ви погордували нашою гостинністю в Людвикові, а ми вашу приймаємо.
Знахар не відповів. Витягнув із-за печі старий чобіт, натягнув халяву на трубу самовара й заходився роздмухувати пригасле вугілля, аж знизу летіли попіл та іскри.
— Ви, пане Антонію, — озвався знову Лешек, — справді нас образили. Адже й в околицях Людвикова не бракує хворих, кому потрібна ваша допомога. А ми повинні за вами сумувати?
Косиба мляво посміхнувся.
— Жартуєте, пане! Нащо я вам здався…
— І вам не соромно, — удав обурення Лешек. — Я вже не кажу про себе, але ви не переконаєте мене, що Марися до вас не прив’язана!
— Господь її за це винагородить!
— Ну, то як?
— Ну, так, що прив’язаність прив’язаністю, а життя життям. Нове життя — нові прив’язаності.
— Дуже гарно! — вигукнув Лешек. — Бачиш, Марисю! Пан Антоній показує нам, що вже від нас утомився, що він тепер до інших людей прив’язаний.
— Стриєчку Антонію, — Марися взяла його під руку, — я так вас прошу, так дуже прошу…
Знахар простягнув руку й погладив її по плечі.
— Голубочко ти моя кохана… Я для тебе все зроблю, та не для вас я, не для вас. Старий я й невеселий. Уже самим своїм виглядом псуватиму вам щастя. Не треба, ні. Не треба. От, як захочете мене часом побачити, то заїдьте сюди, до млина і… Не треба більше про це.