Професор поспішав і швидко переодягнувся. Треба було ще зазирнути до двох пацієнтів на третьому поверсі й до щойно прооперованого хворого. Доктор Скужень, який сидів біля нього, коротко прозвітував:
— Температура тридцять п’ять і дев’ять, тиск сто чотирнадцять, пульс дуже слабкий, із незначною аритмією, шістдесят — шістдесят п’ять.
— Слава Богу, — усміхнувся професор.
Молодий лікар перевів на велетенську постать шефа погляд, сповнений невимовного обожнювання. Він був його студентом в університеті. Допомагав професору готувати матеріали до його статей, доки той ще займався науковою роботою, а відколи Вільчур відкрив власну клініку, доктор Скужень отримав у ній добрий заробіток і чималі можливості для розвитку. Може, він і шкодував подумки, що шеф так раптово відмовився від наукових амбіцій, обмежившись університетськими лекціями та зароблянням грошей, проте не міг його через це менше цінувати. Як і всі у Варшаві, Скужень знав, що професор не робив цього для себе, що він працював наче каторжник, що ніколи не вагався, беручи на себе відповідальність, і часто робив такі чудеса, як-от нині.
— Ви геній, професоре, — переконано мовив він.
Професор Вільчур засміявся своїм низьким, добродушним сміхом, який завжди сповнював його пацієнтів спокоєм і довірою.
— Не перебільшуйте, колего, не перебільшуйте! І ви до цього прийдете. Та, зізнаюся, що я задоволений. Якщо будуть якісь ускладнення — телефонуйте до мене. Хоча гадаю, що обійдеться без цього. І нині я щиро на це сподіваюся, бо… маю вдома свято. Мені певне, вже дзвонили, що обід підгорає…
Професор не помилявся. У його кабінеті вже кілька разів лунав телефонний дзвінок.
— Перекажіть, будь ласка, панові професору, — говорив лакей, — щоб він якомога швидше повертався додому.
— Пан професор в операційній, — щоразу незворушно відповідала секретарка, панна Янович.
— Чого це вони, у біса, так розійшлися?! — озвався головний лікар, доктор Добранецький, який саме зайшов до кабінету.
Панна Янович прокрутила валик у друкарській машинці і, витягаючи надруковану сторінку, проказала:
— Нині річниця весілля пана професора. Ви забули? Адже вас запрошено на бал.
— А й справді. Сподіваюся, буде неабияка забава… Як завжди чудовий оркестр, неймовірна вечеря, щонайкраще товариство.
— Як це ви забули про вродливих жінок? — іронічно зауважила секретарка.
— Не забув. Якщо ви там будете… — віджартувався доктор.
На худих щоках панни Янович спалахнув рум’янець.
— Не смішно, — стенула вона плечима. — Навіть, якби я й була найвродливішою, то не розраховувала б на вашу увагу.
Панна Янович не любила Добранецького. Як мужчина він їй подобався, бо й справді був на диво гожим, з орлиним носом, високим, гордовитим чолом, до того ж панна Янович знала, що доктор був талановитим хірургом, бо ж професор доручав йому найскладніші операції й усіляко сприяв отриманню ним посади доцента. І все ж вона вважала його меркантильним кар’єристом, який полює на багату наречену і до того ж не вірила в його вдячність професорові, якому Добранецький завдячував чи не всім.
Добранецький був досить чулим, щоб не помітити її зневаги. Та позаяк звик не наживати собі ворогів, відповів примирливо, кивнувши на чималу коробку, що стояла біля столу.
— Придбали собі нове хутро? Бачу, що коробка від Порайського.
— Я не заробляю на Порайського, а тим більше на таке хутро.
— Невже аж таке?
— Гляньте самі. Чорний соболь.
— Ф’ю-ф’ю. Пані Беаті непогано ведеться.
Похитав головою й додав:
— Принаймні матеріально.
— Що ви маєте на увазі?
— Нічого.
— Як вам не соромно, — вибухнула панна Янович. — Будь-яка жінка може позаздрити пані Вільчур, що чоловік так її кохає.
— Звичайно.
Панна Янович кинула на нього розгніваний погляд.
— У неї є все, про що тільки може мріяти жінка! Молодість, врода, прекрасна донечка, знаменитий і шанований чоловік, який працює вдень і вночі, щоб забезпечити їй достаток, розкіш, становище в товаристві. І запевняю вас, пане докторе, вона здатна це оцінити!
— Я й не сумніваюся, — Добранецький кивнув головою, — от тільки знаю, що жінки найдужче цінують…
Він не закінчив, бо до кабінету майже вбіг доктор Банг і вигукнув: