Тут було дуже чисто. Білі накрохмалені фіранки на вікнах, горщики з геранню на підвіконнях. На високих ліжках аж до самої стелі здіймалися піраміди пухких подушок, підлога пофарбована червоною фарбою.
Антоній відступив, щоб старанніше витерти ноги, і зайшов. В іншій кімнаті побачив Василька. Хлопець лежав у ліжку й плакав. Побачивши Антонія, трохи заспокоївся, але раптом закричав:
— Чуєш, Антонію, я більше не витримаю. Краще померти, аніж так жити. Я собі щось заподію. Таке мені, видко, судилося.
— Не кажи абичого, — спокійно відказав Антоній. — Різні нещастя людям трапляються, а вони живуть собі…
— Живуть? Нащо? Чого ж мені колодою гнити?
— Та чого ж гнити…
— А на що я потрібен? Ні собі, ні людям. Так уже й буде. Лежу тут і думаю без кінця. І надумав, що немає іншої ради.
— Ти ці дурниці забудь, — буркнув Антоній, тамуючи своє зворушення. — Ти ще молодий.
— То й що, коли молодий! Яка ж це молодість, коли я власними ногами ступити не годен. Якби ж то старий був, то нехай… А це кара Божа, за батьків гріх! А мені страждати за це? За що ж? Хіба ж це я дядькові його частку забрав?.. Не я! Не я! Батько! За що ж мені таке каліцтво?
Антоній похнюпився. Він не міг дивитися на цього гожого хлопця, майже дитину, що так побивався над собою.
— А ти думай про щось інше, — невпевнено бовкнув він.
— Про що ж мені думати, про що? Щоразу, як дивлюся на свої ноги, то думаю, що краще мені було не родитися! Ось, глянь!
Шарпонув ковдру й відкрив ноги.
Худі, неприродно тонкі кінцівки були на гомілках вкриті рожевими смугами шрамів, які ще не встигли побіліти, і загрубіннями.
Василь щось там говорив, та Антоній Косиба цього не чув, не розрізняв слів. Він дивився, мов зачарований. Відчував, що з ним відбувається щось дивне. Дивився так, неначе колись уже бачив таку картину, неначе так і мало бути. Якась неймовірна сила примусила його схилитися над лежачим. Простягнув руки й почав обмацувати коліна й гомілки. Його грубі шорсткі пальці навдивовижу точно крізь ослаблі м’язи знаходили місця, де кістки зрослися погано.
Він важко дихав, наче це коштувало йому величезних зусиль. Боровся з думками. Так, звичайно, він усе дуже добре розумів. Кістки зрослися неправильно. Так не повинно бути. Ось і тут! Звісно!
Він випростався й утер рукавом піт із чола. Очі йому сяяли, а сам Антоній зблід так, що Василько запитав:
— Що з тобою?
— Чекай-но, Василю! — озвався хрипким голосом Антоній. — Як давно ти впав і ноги поламав?
— П’ятий місяць уже… Але…
— П’ятий? Але тобі ноги поскладали?
— Поскладали. Доктор з містечка, з Радолишок.
— І що?
— І казав, що я одужаю. Дощечки мені до ніг прив’язав. Я два місяці лежав, а коли познімали…
— То що?
— То сказав, що мені вже нічого не допоможе. Такий перелом, що немає ради.
— Немає?
— Ага! Батько хотів було мене до Вільна везти, до лікарні. Але доктор сказав, що немає потреби, бо мені вже святий Боже не поможе.
Антоній засміявся.
— Неправда.
— Як це неправда? — тремтячим голосом запитав Василь.
— А так, що неправда. Ось! Поворуши пальцями!.. Бачиш… Неправда! От якби ти не міг ворушити, тоді кінець. А ступнями?
— Не можу, — скривився Василько, — боляче.
— Боляче? Воно й повинно боліти. Це значить, що все добре.
Він насупив брови й про щось міркував. Нарешті впевнено мовив:
— Треба тобі знову ноги поламати й скласти кістки правильно. Так, як має бути. І ти видужаєш. Якби ти пальцями не міг ворушити, то вже нічого не можна було зробити, а так можна.
Василь приголомшено вдивлявся в нього.
— А ти, Антонію, звідки знаєш?
— Звідки? — завагався той. — Не знаю, звідки. Але тут немає нічого складного. От, дивися. Ось тут тобі криво зрослося, а на цій нозі ще гірше. Ось тут тріщина аж до коліна, певне.
Він натиснув і спитав:
— Боляче?
— Дуже.
— От бачиш. І тут має бути те саме!
Каліка аж засичав від доторку.
Антоній усміхнувся.
— Бачиш! Тут треба розрізати шкіру і м’язи. А тоді молоточком… або пилкою. І скласти так, як слід.
Зазвичай спокійний і навіть незворушний Антоній цілковито змінився. Він схвильовано пояснював Василеві, що не можна втрачати часу, і треба швидко робити операцію.
— Доктор Павлицький не погодиться, — заперечно похитав головою Василь. — Він щось як скаже, то потім нічого й чути не хоче. Хіба що до Вільна їхати?