— Хто таке посмів?! — гаркнув старий.
— Хто? Хто? Та всі! Усі довкола. А якщо тобі цікаво, то й син твій так само вважає. За що, каже, мені страждати, вічним калікою бути за батьків гріх?
Запанувала мовчанка. Прокіп похнюпив голову й сидів мов закам’янілий.
Його довге сиве волосся й борода легенько ворушилися від вітру.
— Боже, змилуйся, Боже, змилуйся, — тихо шепотів він.
Антонію раптом зробилося страшенно ніяково. Як він міг кинути в обличчя цьому нещасному старому найболючіше звинувачення! Хотів якось пом’якшити сказане, тож заговорив уже лагідніше:
— Що там люди подейкують, то, звісно, вигадки… Ніхто волі Господньої не знає. А Василь ще молодий і дурний. Я в ці плітки не вірю.
Старий не ворухнувся.
— Я не вірю, — продовжував Антоній. — І найкращий доказ у тім, що твого сина можна вилікувати, і я його вилікую. Поміркуй, Прокопе, бо я тобі лише добра зичу, і знаю, що й ти мені зла не бажаєш. Подумай, що буде, коли всупереч усім поголосам Василь видужає, почне ходити, як усі люди, візьметься до роботи? Матимеш, кому і млин залишити, і на старі літа поміч і догляд у сина рідного. Подумай, чи не примусить це замовкнути пліткарів, коли побачать, що Василь здоровісінький?
Мельник підвівся важко й глянув на Антонія. В очах його були якісь бентежні іскри.
— Послухай, Антонію, а ти присягаєшся мені, що хлопець не помре?
— Присягнуся, — відказав той.
— Тоді ходи зі мною.
І мовчки пішов уперед. Зазирнув до кімнат. Нікого не було. У кутку перед іконою блимав тремкий пломінчик лампадки.
Прокіп зняв ікону із гвіздка, урочисто підніс її над головою й мовив:
— Святою Пречистою…
— Святою Пречистою, — повторив Антоній.
— Христом-Спасителем…
— Христом-Спасителем…
— Присягаюся.
— Присягаюся.
— Присягаюся, — знову повторив Антоній і на підтвердження своїх слів поцілував ікону, що йому простягнув Прокіп.
Усе мало відбутися в якнайсуворішій таємниці. Прокіп Мельник не хотів, аби через розголос довкола знову відродилися розмови про брата-вигнанця й кару Господню, що переслідувала його, Прокопових, нащадків. Попри обітницю Антонієву, попри велику довіру до нього, Мельник усе ж побоювався синової смерті.
Тож він вирішив не втаємничувати навіть найближчих. Наступного дня згідно плану Антонія жінки мали прибрати в прибудові. Там натопили піч, поставили відро з водою, принесли дві найбільші каструлі й Василеву та Антонієву постіль.
Жінкам і наймитові Прокіп сказав лише одне:
— Антоній знає, як вилікувати хлопця, і там лікуватиме нашого Василька.
Тим часом Антоній вибрав собі між інструментами молоток, невеличку пилку, вишорував їх до білого розпеченою цеглиною і доробив ручку. Тоді знайшов долото і два ножі. І те й інше довго гострив, але робив це в коморі, тож ніхто цього не бачив. Не бачили й того, як він вистругав вигнуті дощечки.
Старий Прокіп із самого ранку пішов до містечка і, повернувшись, відніс Антонієві до прибудови якісь пакунки. У них були вата і йод. Бинти Антоній зробив сам, роздерши два простирадла.
Увечері Василя перенесли, і вони з Антонієм переночували в прибудові, яка складалася з великої кімнати із трьома вікнами й темною нішею. У ніші спав Антоній. Так само, як у світлиці, попід стінами стояли лави, а в кутку — великий стіл.
Василь не міг заснути. Усе розпитував Антонія про різні деталі.
— Спи вже, — нагримав на нього зрештою Антоній. — Невже болю боїшся, як та баба?
— Я болю не боюся, чого там. Сам побачиш. Я й не писну. Я тебе лише про це прошу, аби ти на біль не зважав. Я витримаю. Аби все добре було.
— Буде все добре.
На світанку млин запрацював, як завжди. Різниця полягала лише в тому, що замість Антонія допомагати довелося двом жінкам.
— Що це в тебе, Прокопе, — жартували селяни, — баби в млині орудують?
Але Мельник на жарти не відповідав. Не те було на думці. Він своє робив, але подумки знай молився.
Тим часом сонце вже звільнилося від серпанку над горизонтом і залило світ теплими променями. У прибудові зовсім розвиднілося.
Антоній, який метушився із самого ранку, щось мугикав собі під носом. Василь поглядом стежив за ним і мовчав. Цей бородатий велетень здавався йому людиною химерною, таємничою й небезпечною. У його поведінці, у поспіхові, раптовій, нетривалій задумі, у ледь помітній усмішці й насуплених бровах було те, що викликало забобонний страх. Василь знав, що ніхто сюди тепер не прийде, і що він залежить тільки від Антонія. Знав і те, що не допоможуть жодні прохання, бо Антоній не відступить від плану. Може, він і кликав би на допомогу, але не міг наважитися. Дивився, мов зачарований, на дивні Антонієві приготування, на те, як він вкидав різні знаряддя до окропу, як підперезався простирадлом, ж розіклав на табуреті сувої бинтів… Як витягнув звідкись мотузки…