Василько виконав наказ і зі сльозами на очах глянув на Антонія.
— Я можу! Можу зігнути!
— Чекай-но, не спіши. Тепер обережно підніми ногу… отак, а тепер цю…
Напружившись і тремтячи, Василько виконував розпорядження Антонія.
— А тепер накрийся й лежи. Тиждень полежиш. Потім почнеш уставати.
— Антонію!
— Що?
— Тобто… тобто я… зможу ходити?
— Так само, як і я. Не відразу. Мусиш навчитися. Спочатку ти, як мала дитина, на ногах не втримаєшся.
Так воно й було. Лише за два тижні потому, як зняли пов’язки, Василь зміг самостійно, без допомоги обійти кімнату. Тоді Антоній скликав до прибудови всю родину. Прийшли Прокіп, Агата, і обидві молоді жінки, і мала Наталка.
Василь сидів на ліжку, убраний, і чекав. Коли всі зібралися, він устав і обійшов світлицю повільними, але впевненими кроками. Тоді зупинився посеред кімнати й засміявся.
Жінки враз вибухнули плачем, заголосили, наче сталося якесь страшне нещастя. Матінка Агата вхопила сина в обійми, уся здригаючись від плачу. Лише старий Прокіп стояв непорушно, але і йому по бороді й вусах спливали сльози.
Жінки ніяк не могли заспокоїтися, то сміялися, то вибухали плачем, і Прокіп кивнув Антонію:
— Ходи зі мною.
Обійшли довкола будинок, ступили в сіни.
— Давай свою шапку, — звелів Прокіп. Узяв її і зник за дверима до кімнат. Його не було із десять хвилин. Раптом двері відчинилися. Старий обіруч тримав шапку, а тоді простягнув її Антонію.
— Ось, бери! Самі щонайщиріші царські червінці. Стане тобі до кінця життя. За те добро, що ти нам зробив, грішми не заплатиш, але даю, що можу. Бери!
Антоній глянув на нього, тоді на шапку: вона була повна невеличких золотих монет.
— Що ти, Прокопе?! — сахнувся Антоній. — Що ти? Чи ти здурів?
— Бери, — повторив Мельник.
— А нащо ж мені воно?! Мені не треба. Дай спокій, Прокопе. Хіба ж я задля грошей? Я ж щиро, за твою доброту! Та й хлопця шкода мені було!
— Візьми.
— Не візьму, — рішуче відказав Антоній.
— Чому?
— Нінащо мені те багатство. Не візьму!
— Я ж від щирого серця, бачить Бог, що від серця. І не шкода мені.
— А я від щирого серця дякую. Спасибі тобі, Прокопе, за твою доброту, але грошей мені не треба. Хліб маю, на тютюн та одяг зароблю, чого ж мені ще?!
Мельник якусь хвилю розмірковував.
— Я даю, — мовив він врешті, — а ти не береш. Твоя справа. Звісно, силою не впхну тобі. Але й тобі так не можна! Як же ти, Антонію, не дозволиш собі віддячити? Невже хочеш, щоб мені люди очі кололи, що я тобі за таке нічим не відплатив? Не можна так, не по-християнському це, не по-людськи. Не береш золота, то візьми інше. Будь моїм гостем. Живи з нами, як родич. А захочеш часом у млині щось допомогти, чи там на господарстві, допомагай. А не захочеш — то й ні. Живи, як у рідного батька.
Антоній кивнув головою.
— Мені в тебе гарно живеться, Прокопе, і я зостануся. Але хліба дурно не їстиму. Доки стане здоров’я й сили, від роботи не відмовлюся, бо яке ж це життя без роботи? А тобі за доброту дякую.
Більше мови про те не було. І все залишилося, як і перше. Лише на стіл матінка Агата відтепер завжди ставила окрему тарілку для Антонія, і найсмачніші кусні для нього вибирала.
Найближчої п’ятниці, коли в млині найбільше роботи було, Василь вийшов на подвір’я в короткому новому кожушку, у каракулевій високій шапці й високих чоботях з лакованими халявами. Ходив, мовби нічого й не трапилося, у всіх на очах. Селяни аж роти пороззявляли, і знай штурхали одне одного ліктем у бік, бо ніхто повірити не міг, буцім правда оте, про що баби розповідали, мовляв, наймит Прокопа Мельника, який прибивсь до них хтозна-звідки здалеку, Антоній Косиба, дивовижно зцілив Василеве каліцтво.
І якщо раніше всі балакали про Василеве каліцтво, то тепер так само голосно говорили про його одужання. Говорили в Бернатах і в Радолишках, у Віцкунах і Нескупій, у Побереззі й у Гумниськах. А звідтіля звістки ширилися далі, аж до маєтків Ромейків та Кунцевичів, до великих сіл над Ручейницею і ще далі. Там люди через відстань менше цим цікавилися, зате тут, під боком, про незвичайне одужання в млині пам’ятали всі.
Тож коли наприкінці лютого під час вирубки в Чумському лісі береза, падаючи, придавила селянина з Нескупої, Федорчука, сусіди вирішили везти його до млина, до Антонія Косиби. Привезли ледь живого. Йому вже й кров горлом пішла, він і стогнати перестав.
Коли санчата, що їх тягнув невеличкий коник, стали біля млина, Антоній саме ніс до комори мішок з висівками.
— Рятуй, брате, — озвався один зі старовірів. — Сусіда нашого деревом придавило. Четверо дітей малих сиротами залишиться, бо матір минулого року поховали.