Вийшов і Прокіп, а ті до нього, аби він їх підтримав.
— Твого сина вилікував, нехай же й Федорчука рятує.
— Не моя то справа, добрі люди, — відказав повагом Прокіп, — я не можу йому ані заборонити, ані наказати. То йому вирішувати.
Тим часом Антоній обтрусив руки від борошна і став навколішки на снігу біля саней.
— Беріть його обережно, — мовив він за хвилину, — і несіть за мною.
Потому, як Василь видужав, Антоній уже й залишився в прибудові. Там було йому зручніше, до того ж, там ніхто не жив. Туди й занесли Федорчука.
До вечора Антоній займався ним, а ввечері пішов до хати, де чекали нескупівські селяни.
— Слава Богу, — сказав він їм, — ваш сусіда чоловік дужий, хребет залишився цілий. Лише шість ребер зламано та ключицю. Відвезіть його додому й нехай лежить, доки кров’ю не перестане плювати. Щойно йому кашель підійде, нехай лід ковтає. Гарячого йому не давайте. І рукою лівою щоб не ворушив. Зростеться. Днів за десять приїдьте хтось із вас по мене, то я сам подивлюся.
— А не помре?
— Я не пророк, — знизав плечима Антоній, — та гадаю, що коли зробите все, як я кажу, то виживе.
Забрали вони Федорчука й поїхали. Та не минуло й десять днів, як звідтіля ж, із Нескупої, привезли нового пацієнта. Наймит одного з господарів, рубаючи кригу на річці, підсковзнувся, розмахнувшись сокирою, і розрубав собі ступню мало не до кісточки. Чи то сокира була заіржавіла, чи з личака якась зараза до рани дісталася, та нога на очах чорніла. Сам поранений усвідомлював, що це гангрена.
Антоній лише головою похитав і буркнув:
— Я тут нічим не допоможу. Нога пропала.
— Хоч життя рятуй! — благав нещасний.
— Треба ногу відрізати ось тут, у цьому місці, — Антоній показав над коліном. — Залишишся на все життя калікою, та ще й мене проклинатимеш. Скажеш, мовляв, була можливість урятувати.
— Брате, присягаюся, що ні, рятуй. Таж я сам бачу чорні плями. Гангрена.
— Як хочеш, — погодився Антоній.
Операція була неймовірно болючою й ослабила хворого настільки, що протягом кількох днів навіть мови не було, щоб його забрати додому. Проте життю вже нічого не загрожувало.
Після цих випадків слава Антонія Косиби зросла ще більше. Мало не щодня почали приходити хворі з різними недугами. У кого очі загноїлися так, що світа Божого не видко, іще комусь кістки ломило, хтось скаржився на кольку, інший задихався від кашлю. Траплялися й такі, котрі самі не знали, що з ними таке, от слабували та й годі.
Антоній не всім допомагав. Декого відразу відсилав зі словами, що від їхньої хвороби ліків немає. Деяким казав різне: то прикладати до живота мішечок з гарячим піском, то солі до страви не додавати і м’яса не їсти, то відвари різних трав пити. І якось так виходило, що ті, хто від нього з порадою вийшли, завжди одужували, а якщо й не повністю, то бодай полегшу в стражданнях отримували.
У тій околиці було кілька знахарів. У Пічках, у графа Зантофта, старий вівчар умів замовляннями вилікувати бешиху й зубний біль, та й на інших хворобах теж знався. Одна баба, Белякова з Нової Оселі, знала засіб від лишаю й на легкі пологи; церковний сторож у Радолишках позбавляв від глистів і вмів зарадити при кровотечах. Але всі вони наказували промовляти якісь молитви чи таємничі закляття, робили над хворим якісь знаки або давали їм амулети.
А цей новий знахар, Антоній із млина, нічого такого не робив. Порозпитує, подивиться, помацає, тоді походить, мов навіжений, по хаті, потираючи лоба, очі догори зведе, а тоді відразу каже, як недугу лікувати.
В околиці довго сперечалися, котрий знахар краще лікує. Та в одному безперечно Антоній Косиба був ліпшим за інших: він не брав грошей. Коли хворий приносив грудку масла, курку, торбинку бобів, сувій домотканого полотна чи лантух вовни, він це приймав, коротко дякуючи у відповідь, та якщо не приносили — лікував так само. Іноді біднішим роздавав щось, а решта потрапляла до Мельникової комори. Сам Антоній потребував небагато: от, аби вистачило грошей на куриво, пару юхтових чобіт і сяку-таку одежину. Та на це ставало його заробітку в млині, бо роботу він не покинув, хоча Прокіп з удячності за сина й з огляду на те, що Антоній їм віддавав, сам переконував його відмовитися від праці.
Тим часом кількість пацієнтів зростала. Траплялися й такі дні, коли Антоній не міг навіть години виділити для роботи. Біля його прибудови стояв десяток возів з тяжко хворими. Ті, що мали сили, приходили пішки, хіба що прибували здалеку, бо й таких не бракувало.
У комірчині, у сінях і в самій хаті в кутках виростали цілі гори подарунків, бо матінка Агата погоджувалася тепер брати лише харчі, а полотно, вовна, льон, баранячі й телячі шкури, пір’я й передусім лікувальні трави, єдине, що дуже охоче завжди брав Антоній, лежали купами.