А він завжди був такий сумний, мовчазний, і мав такі добрі очі.
Та й поводився по-іншому, не так, як інші прості люди. Не плював на підлогу, не лаявся, не перебирав товару. Приходив, знімав шапку, говорив коротко, чого йому треба, платив, казав:
— Спасибі, панночко, — та й виходив.
Так було до одного березневого дня. Знахар зайшов до у крамниці, коли почалася злива.
Глянув у вікно й запитав:
— Чи можна, панночко, тут перечекати, доки дощ не мине…
— Та звичайно, звичайно. Сідайте, будь ласка.
Вибігла із-за прилавка й підсунула йому стільця.
— Хто б це під такий дощ, — додала. — А вам і не близько. Сухої нитки не залишиться, доки до млина дійдете.
І тоді він усміхнувся.
— То ви, панночко, знаєте, що я із млина?
— Знаю, — кивнула вона головою. — Ви знахар. Адже тут усі вас знають. Але ви, певне, не тутешній, бо інакше говорите, іншу вимову маєте.
— Я здалеку, із Королівства.
— Моя матуся теж походила з Королівства.
— Пані Шкопкова?
— Ні, моя матуся.
— То ви не донька власниці крамниці?
— Ні. Я тут працюю.
— А матуся де?
— Померла. Чотири роки тому. Від сухот.
На очі їй набігли сльози, та за мить вона додала:
— Якби ви тоді опинилися в наших краях, може, і її б вилікували… Бідна матінка. Не такої долі вона для мене сподівалася. Але ви не думайте, що я жаліюся. Ні! Пані Шкопкова до мене дуже добре ставиться. І я все маю… Хіба що, крім книжок і піаніно.
— А ваш батько?
— Батько був лісником у володіннях княгині Дубанцевої. В Одринецькій пущі. Ах, як там було гарно! Батько там помер. Я тоді була маленькою… Ми залишилися самі з мамою. Бідній матусі доводилося так тяжко працювати Заробляла шиттям, давала уроки музики. Спершу ми жили в Браславі, потім у Свенцянах, і нарешті тут, у Радолишках. Тут матінка померла, і я залишилася сама-самісінька на світі. Мене взяв під опіку колишній ксьондз, а коли він поїхав на іншу парафію, то віддав мене під опіку пані Шкопкової. Добрих людей на світі багато. Але так тяжко, коли не маєш нікого справді близького.
Знахар кивнув головою.
— І мені це знайоме.
— У вас теж немає родини?
— Теж.
— Нікого?
— Нікого.
— Зате у вас є принаймні те, що вас люди люблять, бо ви їх рятуєте. Це має приносити велику втіху, допомагати ближнім, позбавляти їх страждань. Людина тоді справді почувається потрібного, корисною. Тільки не смійтеся з мене, але я з дитинства мріяла стати колись лікарем. Якби матуся була жива… Я вже приготувалася до іспиту за шостий клас і мала їхати до гімназії у Вільні.
Вона сумно посміхнулася й махнула рукою.
— Ах, що там казати!
— То ви, панночко, вчена?
— Я б хотіла такою бути. А тепер уже запізно. Дякувати Богові й за те, що принаймні хліб мені дав.
На прилавку лежало якесь жіноче рукоділля: серветка з барвистими квітами.
— Я навіть на сукенки й різну одежинку можу заробити. От бачите, гаптую. Це для пані Германовичевої з Пісків.
— Гарно гаптуєте.
— Матуся мене навчила.
Отак вони собі гомоніли з півгодини. Коли дощ ущух, знахар попрощався й пішов. Відтоді він дедалі частіше заходив до крамнички Шкопкової й за розмовами затримувався довше. Панну Марисю дуже полюбив. Уже те, що дивився на неї, на її жваве личко, ніжні рученята, світле, гладенько причесане волосся, справляло йому велику приємність. Голос у дівчини був чистий і дзвінкий, її великі блакитні очі дивилися щиро, до того ж, він виразно відчував, що й вона його любить.
Роботи в млині, як то завжди на переднівку, було мало. Почалися весняні роботи в полі, хворіти й лікуватися часу в людей не ставало. Тож і пацієнти так часто не приїздили.
Тому Антоній ходив до містечка кожні два-три дні. Він не просив щось для нього купити, і це звісно, не залишилося непоміченим у родині Прокопа Мельника.
— Щось тебе тягне до Радолишок, — із притиском зауважувала Зоня.
— А що тягне, — жартував Василь. — Він там, певне, до баби ходить.
— Та ну тебе, розумнику, — знехотя бурчав Антоній.
А що на селі нічого приховати неможливо, то невдовзі всі знали, що Антоній просиджує в крамничці пані Шкопкової.
— Ну, що ж, — знизав плечима Прокіп, коли Зоня йому про це розповіла, — то чоловіча справа. Шкопкова баба хоч куди. Не стара ще, та й гроші є. Вдова торговця. А ти чого носа пхаєш до чужого проса?
Якось до млина приїхав мандрівний торговець. Розпакував клунки, і вся родина дивувалася їх вмісту. Чого там тільки не було! І тоненьке фабричне полотно, і ситець барвистий, і шкіряні торбинки, і браслети, і різні намиста. Справжнє багатство.