Професор Вільчур вийшов, не чекаючи, коли шофер відчинить двері, прийняв від нього коробку з хутром, швиденько перебіг тротуаром і доріжкою, власним ключем відчинив двері, а тоді зачинив їх якомога тихіше. Хотів зробити Беаті несподіванку, як запланував собі це ще годину тому, коли стояв, схилившись над відкритою грудною кліткою пацієнта й роздивлявся сплетіння аорт і вен.
Проте в холі побачив Броніслава й стару служницю Міхалову. Вочевидь Беата була невдоволена його запізненням, бо слуги здавалися заклопотаними і явно чекали на господаря. Професорові це зіпсувало б усі плани, тож він махнув рукою, наказуючи їм іти геть.
Та незважаючи на це, Броніслав озвався:
— Пане професоре…
— Цить! — урвав його Вільчур і насупившись, додав пошепки: «Візьми пальто!»
Слуга знову хотів щось сказати, проте тільки ворухнув губами й допоміг професорові зняти пальто.
Вільчур швиденько відкрив коробку, вийняв звідти прегарне пальто із чорного лискучого хутра з довгим шовковистим ворсом, накинув його собі на плечі, на голову нап’яв капелюшок із двома кумедними хвостиками, сунув руку в муфточку й із щасливою усмішкою глянув на себе в дзеркало: видовище було справді неймовірно смішне.
Зиркнув на слуг, щоб переконатися, яке справляє враження, та погляди лакея й служниці здавалися переляканими.
«Ото ще бовдури», — подумав Рафал.
— Пане професоре… — почав знову Броніслав, а Міхалова затупцяла на місці.
— Мовчіть, хай вам грець, — прошепотів він, оминаючи їх і відчиняючи двері до вітальні.
Він сподівався знайти Беату з малою в рожевій кімнаті або в будуарі.
Проминув спальню, будуар, дитячу. Нікого. Повернувся й зазирнув до кабінету. Тут теж було порожньо. У їдальні, на заквітчаному столі, де блищали визолочена порцеляна та кришталь, стояли два прибори. Маріоля з міс Толрід обідали удвох раніше. У відчинених дверях до буфетної стояла покоївка, очі мала почервонілі, обличчя заплакане.
— Де пані? — занепокоєно запитав Вільчур.
Замість відповіді дівчина розридалася.
— Що таке? Що трапилося?! — вигукнув він, уже на повен голос. Передчуття якогось лиха стиснуло йому горло.
Служниця й Броніслав навшпиньках увійшли до їдальні й мовчки стали під стіною. Вільчур перелякано глянув на них і вже в розпачі закричав:
— Де пані?!
І раптом погляд його спинився на столі. Поруч із його прибором, біля високого кришталевого келиха лежав лист. Блакитний конверт із посрібленими краями.
Серце раптово стиснулося, у голові зашуміло. Він ще нічого не розумів, нічого не знав. Простягнув руку й узяв листа, який видався йому штивним і мовби неживим. Якусь мить потримав у руках. На адресованому йому конверті упізнав Беатин почерк, великі гострі літери.
Відкрив і почав читати:
«Дорогий Рафале! Не знаю, чи зможеш ти коли-небудь пробачити мені те, що я йду від тебе…»
Слова затанцювали, завирували перед очима. У легенях забракло повітря, на лобі виступили краплини поту.
— Де вона? — здушено скрикнув він. — Де вона?!
І роззирнувся довкола.
— Пані поїхала з панночкою, — тихо мовила служниця.
— Брешеш! — гаркнув Вільчур. — Неправда!
— Я сам викликав таксі, — якнайчемніше підтвердив Броніслав, а тоді, помовчавши, додав: «І валізки виніс. Дві валізки…»
Професор, похитуючись, вийшов до сусіднього кабінету, зачинив за собою двері й обперся об них. Спробував прочитати далі листа, але минуло чимало часу, перш ніж він збагнув його зміст.
«Не знаю, чи зможеш ти коли-небудь мені пробачити те, що я йду від тебе. Я вчиняю підло, віддячуючи Тобі такою кривдою за Твою доброту, якої я ніколи не забуду. Та залишатися довше я не могла. Присягаюся Тобі, що в мене був тільки один вихід: смерть. Та я лише слабка й нещасна жінка, яка не могла здобутися на героїзм. Уже багато місяців я боролася із цією думкою. Може, я ніколи не буду щасливою, може, ніколи не зазнаю спокою. Але я не могла залишити без себе Маріолю і — його.
Пишу хаотично, мені так важко зібратися з думками. Нині річниця нашого весілля. Я знаю, що ти, любий Рафале, приготував для мене якийсь подарунок. Було б нечесно, якби я прийняла його від Тебе тепер, коли я вирішила піти.
Я закохалася, Рафале. І це кохання сильніше за мене. Сильніше за будь-які почуття, які я плекаю й завжди плекала до Тебе, від безмежної вдячності до найглибшої поваги й захоплення, від щирої доброзичливості до прив’язаності. На жаль, я ніколи Тебе не кохала, проте довідалася про це лише зустрівши на своєму шляху Янека.