— Дуже кумедне видовище, коли такий молодий, поважний пан, що дуже гонориться, намагаючись заімпонувати бідній продавчині.
Він страшенно знітився й став запевняти, що зовсім не мав такого наміру.
— Не думайте, панно Марисю, що я насправді такий дурний сноб.
— Я так не думаю, — холодно відказала та. — Зате мені здається, що ви дуже тактовно підкреслюєте суспільні відмінності між мною та вами…
— Панно Марисю!
— …і ця послуга, яку ви мені робите, витрачаючи свій дорогоцінний час на розмови з дурненькою й бідною продавчинею з маленького містечка…
— Панно Марисю! Не примушуйте мене сердитися!
— Я такого наміру не маю, пане. Мій обов’язок — це бути ввічливою із клієнтами. І тому я хочу ще раз попрохати пробачення, бо мені треба підмести в крамниці, а пилюка може зашкодити вашому дорогоцінному здоров’ю, не кажучи вже про лондонський костюм.
— То ви он як? — Чинський схопився й зблід.
— Так, пане.
— Панно Марисю!
— Загорнути ще щось? — вона силувано всміхнулася, нахиляючись над прилавком.
Чинський щосили ляснув себе тростиною по халяві.
— Я сам себе загорну, хай йому біс! Прощавайте! Довго ж ви мене тут не побачите!
— Щасливої дороги…
— А хай йому грець! — вилаявся юнак.
Вибіг із крамниці, скочив у сідло й миттю помчав галопом. Марися крізь вікно бачила, як він наче божевільний, перетнув незабруковану площу Незалежності, здіймаючи хмару куряви.
Дівчина сіла й задумалася. Вона знала, що вчинила слушно, що цього зарозумілого панича слід було провчити, і все-таки їй було його шкода.
— Довго я його не побачу… Мабуть, більше ніколи, — зітхнула вона. — Нічого не вдієш. Може, воно й на краще.
Наступного дня, коли вона о восьмій відчиняла крамницю, біля дверей уже чекав лісник із Людвикова. Він приніс листа. У ньому Чинський писав, що йому отруєно всі канікули, а все через неї, що він такого від неї не сподівався, що вона неправильно зрозуміла всі його наміри, що скривдила його й образила, та позаяк і він повівся нечемно, то вважає своїм джентльменським обов’язком попрохати в неї пробачення.
«А щоб потопити всі ці гіркі спогади, — писав він насамкінець, — я їду до Вільна, і так питиму, що мене напевне чорти візьмуть, як Ви того й бажаєте».
— Буде відповідь, панянко? — запитав лісник.
Марися замислилася. Ні, що вона може йому написати?
Нащо це все?
— Відповіді не буде, — відповіла вона. — Перекажіть лише паничеві, що я бажаю йому всього найкращого.
Минули три тижні, а Чинський не з’явився. Вона трохи за ним сумувала, і навіть ворожила, чи прийде він і чи зайде до крамниці. Третього тижня прийшла від нього телеграма. Марися не йняла віри: то була перша телеграма, яку вона отримала в житті. Надіслано її було із Криниці, а зміст був такий:
«Світ нудний крп, життя нічого не варте крп, чи аптекарка пахтиться крп, ви найвродливіша дівчина в Центральній Європі, шкода крп Лех».
За три дні в Радолишках затуркотів мотоцикл, оголошуючи всьому містечку, що молодий пан Чинський повернувся в рідні краї. Марися ледве встигла підбігти до люстерка й поправити зачіску, а він уже був у крамниці. Дівчина була йому дуже вдячна за цей приїзд, але нічим не виказала свого ставлення. Боялася, аби він не подумав, що їй залежить на його товаристві. Це знову розсердило Чинського й зіпсувало йому сподівану приємну зустріч.
Обмінявшись із Марисею кількома фразами, він сказав:
— Ви засуджуєте мій снобізм, але сноби мають одну перевагу: уміють бути чемними навіть тоді, коли їм цього не хочеться.
Марися хотіла запевнити його, що вона зовсім не мусить вдавати чемність, що своїм поверненням і тим, що не забув про неї там, у Криниці, він справив їй велику радість… Та замість цього процідила:
— Я не сумніваюся, що ваша ввічливість саме такого штибу.
Чинський пронизав її сповненим ненависті поглядом.
— Авжеж! Ви праві!
— У мене й сумнівів немає.
— Тим краще.
— Я лише дивуюся. Що ви так силкуєтеся здаватися чемним.
Він засміявся, як сам гадав, знущально.
— Ні, аж ніяк. Це виходить автоматично. Бачте, саме виховання виробило в мені автоматизм ввічливих форм для спілкування з людьми…
Дівчина схилила голову.
— Я цим захоплююся.
Він рвучко відвернувся від неї. Марися не бачила його обличчя, але була переконана, що він зціпив зуби.
Дівчина знову палко запрагнула згоди. Розуміла, що слід сказати щось примирливе, що вона ставиться до нього несправедливо, що він більше ніколи не повернеться, якщо не почує від неї жодного доброго слова. Розуміла, проте не могла спромогтися на капітуляцію.