Після купання було ще досить часу, щоб допомогти пані Шкопковій по господарству, а потім сісти почитати книжку. У парафіяльній бібліотеці й невеличкій книгозбірні місцевої школи Марися вже давно перечитала все. Траплялося іноді позичити якийсь роман чи томик віршів у когось із нечисленних інтелігентів. А книжок їй дуже бракувало. Багато з них вона знала чи не напам’ять, навіть дві французькі й одну німецьку, які читала часто, щоб не забути мови.
Французька — то був старий і пошарпаний том віршів Мюссе, власність колишнього ксьондза. Одного разу вона саме читала її, коли прийшов старий, любий гість — знахар із млина.
— А що це ви, панночко, читаєте? — поцікавився. Отак просто.
— Це вірші, дуже гарні вірші… Поезія. Але по-французькому.
— По-французькому?
— Так, стриєчку. Їх написав Мюссе.
Знахар підсунув книжку до себе, схилився над нею, і Марисі здавалося, що він намагається читати. Його вуста ледь помітно рухалися, та за мить він випростався.
Був геть блідий, а очі наче потьмяніли.
— Що з вами, стриєчку Антонію? — запитала вона здивовано й трохи злякано.
— Ні, нічого… — він потрусив головою й стиснув руками скроні.
— Сядьте, стриєчку, — дівчина вибігла із-за прилавка й підсунула йому стільця. — Спека нині страшенна, певне, вам це зашкодило.
— Ні, заспокойтеся, панянко. Уже минулося.
— То й слава Богу! А я злякалася… А про цю книжку, то послухайте, будь ласка, яка це чудова мова. Гадаю, її можна не знати, проте однаково відчути її красу, особливо у віршах.
Перегорнула кілька сторінок і почала читати. Якби вона бодай на мить відірвала очі від книжки, то побачила би, що з Антонієм Косибою діється щось недобре. Але вона читала собі. Насолоджувалася плавністю й звучанням рядків, легкою римою й зворушливим змістом почуттів поета, що оплакував розпач двох сердець, що їх жорстоко розлучила сліпа доля, і які поступово дедалі слабше відчували тугу, тугу, котра зробилася єдиним сенсом і причиною існування.
Закінчила й підняла голову. І побачила напівпритомні очі знахаря, що пильно вдивлялися в неї.
— Що з вами? — схопилася вона.
І раптом почула, як він повторив, точнісінько повторив останній рядок. Вона не могла помилятися, хоча знахар говорив хрипко й дуже тихо.
— Ви… ви… — почала вона, але він, наче силкуючись щось пригадати, сказав:
— Так… сліпа примха долі. Мов дерево, видерте з корінням… Що це… що це…
Він устав і похитнувся.
— Боже милий! Стриєчку Антонію! Стрийку! — вигукнула вона.
— Мені паморочиться в голові, — озвався він, важко дихаючи. — Паморочиться, ніби я от-от збожеволію… Що то за коні там їдуть?.. Нащо я прийшов? По тютюн… Скажіть, панянко, що-небудь… Говоріть до мене…
Марися швидше інтуїтивно зрозуміла, про що він прохав. Почала швидко говорити, що це коні з Пісків, що певне, пані Германовичева приїхала щось купувати або дати часточку на службу Божу по чоловікові, вона так щомісяця робить…
Говорила усе, що на думку спадало й водночас тримала знахаря за його великі, важкі долоні.
Поступово він заспокоювався. Сів і важко дихав. Марися принесла йому склянку води, а тоді збігала до льоху по тютюн і загорнула покупку. А що вже доходила сьома, вирішила, що не відпустить стрийка самого.
— Посидьте, будь ласка, ще чверть годинки, а потім я зачиню крамницю й трошки вас проведу. Добре?
— Навіщо, панянко, я й сам дійду.
— Але я хочу прогулятися.
— Добре, — мляво погодився він.
— А може, закурите цигарку? Я зроблю.
— Закурю, — кивнув він головою.
Коли вони вже йшли дорогою, Антоній поступово заспокоювався.
— Зі мною таке буває, — сказав він. — Певне, щось у мозку. Давно вже, дуже давно цього не ставалося.
— Дасть Бог, таке більше не повториться, — дівчина лагідно усміхнулася йому. — Це, певне, від сонця.
Але він заперечно похитав головою.
— Ні, люба панянко! Не від сонця.
— Тоді від чого?
Він довго мовчав, аж нарешті зітхнув:
— Сам не знаю.
А за мить додав:
— І не питайте мене, бо якщо почну про це думати, почну напружувати пам’ять, то воно знову повернеться.
— Добре, стриєчку Антонію. Поговоримо про щось інше.
— Ні, не треба, панянко. Повертайтеся. Задалека дорога для ваших маленьких ніжок.
— Де там, ніякі не маленькі. Та якщо ви, може, хочете залишитися на самоті, то я повернуся.