— Оце гарно! Дуже гарно, — говорила вона. — Приїздити стільки разів і не зайти до мене! Я вже гадала, що ви образилися.
— Образився? Ви жартуєте! Я вас ненавидів!
— За що?
— За те, що не міг вас забути, панно Марисю. За те, що ані розважатися, ані працювати не міг.
— І тому, проїжджаючи повз крамницю, ви відверталися в інший бік?
— Так! Саме тому. Я знав, що не подобаюся вам, що ви на мене не звертаєте уваги! Жодна жінка ніколи так до мене не ставилася. Отож я дав собі слово честі, що більше ніколи вас не побачу.
— Тоді ви зробили аж два поганих учинки: спершу дали слово, а потому його зламали.
Чинський заперечно похитав головою.
— Панно Марисю, ви б не засуджували мене, якби розуміли, що таке туга.
— Як це? — обурилася вона. — Як це я не знаю, що таке туга? Я знаю чи не краще за вас.
— Ні! — махнув він рукою. — Це неможливо. Ви найменшого уявлення не маєте про тугу. Ви знаєте, я часом думав, що збожеволів?.. Так! Збожеволів! Не вірите? Тоді гляньте.
І витягнув із кишені маленьку рожеву книжечку.
— Знаєте, що це таке?
— Ні.
— Це квиток на корабель до Бразилії. За чверть години до відплиття я забрав свої чемодани з каюти й замість до Бразилії, поїхав до Людвикова. Я не міг, просто не міг! А вже потім були найбільші муки! Я намагався дотриматися своєї обіцянки, але не міг відмовитися від приїздів до Радолишок. Мені не можна було шукати зустрічі з вами, але ж це могло статися випадково. Правда? Тоді б я не порушив обіцянки.
Марися раптом споважніла.
— Здається, ви вчинили погано, не дотримуючись даного собі слова.
— Чому? — обурився він.
— Бо… ви мали рацію, коли не хотіли бачитися зі мною.
— Я був ідіотом! — вигукнув він.
— Ні, ви були розсудливим. Заради нас обох… Адже це не має жодного сенсу.
— Он як? Невже ви мене справді ненавидите настільки, що не хочете навіть бачити?
Марися глянула йому просто в очі.
— Ні, пане! Буду з вами щирою. І я сумувала за вами дуже, дуже…
— Марисенько! — простягнув до неї руки.
Вона похитала головою.
— Зараз, я все скажу. Почекайте. Я дуже сумувала. Мені було погано… Так погано. Я навіть… плакала…
— Моя ти єдина! Скарбе мій!
— Але, — продовжувала вона, — я дійшла висновку, що легше забуду вас, якщо ми не бачитимемося. Бо що буде з нашого знайомства? Ви достатньо розумний, щоб знати це краще за мене.
— Ні, — перебив він її, — я справді достатньо розумний, аби бачити, що ви не маєте рації, панно Марисю. Я вас кохаю. Ви, звісно, не можете збагнути, що таке кохання. Але я вам подобаюся. І було би божевіллям прирікати нас на подальшу розлуку. Ви питаєте, що буде з нашого знайомства? А хіба мало важить сама можливість бачитися, самі розмови, сама дружба? Хіба вам шкода бачитися зі мною… Послухайте мене!
Вона слухала уважно й не могла заперечити, не могла тим більше, що сама хотіла, аби він її переконав. А він переконувати вмів.
Зрештою, вона ж не могла заборонити йому бувати в крамниці, куди міг вільно зайти будь-який покупець. А з покупцями треба бути ввічливою.
Отож відтоді пан Лех Чинський приїздив щодня, а його кінь чи мотоцикл, що стояв біля крамниці пані Шкопкової, викликав розголос у містечку, численні коментарі й заздрість, яка природно перетворилася на те, що називають порушенням громадської моралі.
Щоправда, якщо сприймати це дослівно, ні про що аморальне ніхто не довідався. Те, що молодий інженер просиджував у крамниці, двері якої завжди й для кожного були відчинені, не могло свідчити про якісь підозри стосовно панни Марисі. Проте людська заздрість не рахується з очевидними речами. Мало не кожна дівчина в Радолишках могла похвалитися якимсь залицяльником, проте жодного з них не можна було й порівнювати з молодим Чинським. Чому ж цей красень-брюнет вибрав собі таку приблуду, як ця Марися, що працювала в Шкопкової, важко було збагнути. Якщо вже й хотів шукати товариства для себе серед містечкових панночок, то можна було знайти і вродливіших, і заможніших, і хоч з якого боку глянь — більш гідних. Батьки цих гідних, зрозуміло, поділяли обурення своїх доньок, поділяли його й молоді люди, що ходили з ними до Трьох Грушок. Разом усе це становило в Радолишках громадську думку.
Якщо Марися, попри свою природжену вразливість, не відразу помітила таку зміну містечкових настроїв, то лише через те, що вона була занадто заглиблена у власні переживання. Ці переживання були такими новими й прекрасними, що весь зовнішній світ поруч з ними зникав ув імлі й здавався чимсь нереальним, випадковим і неважливим.