Чинський опустив окуляри й запитав:
— Що трапилося, Михалесю?
— Нещастя! — зойкнула вона.
— Немає лимонів?
— Ах, до чого тут лимони! Ком-про-ме-та-ція!
— Що сталося? — спокійно, проте з уже більшим зацікавленням, запитав пан Чинський, відкладаючи набік газету.
— Що сталося? Скандал! Я гадала, що згорю від сорому. Усе містечко ні про що інше не говорить! Тільки про нього!
— Про кого?
— Ну, про нашого коханого Лешека.
— Про Лешека?
Пані Чинська підвела голову й мовила:
— Запам’ятайте, пане Слупеку. Ми зупинилися на цьому пункті, 1482 злотих 24 гроші.
— Так, пані, — полегшено зітхнув бухгалтер. — Двадцять чотири гроші. Мені піти?
— Ні, залишіться. То що ви кажете, Михалесю?
— Про пана Лешека! Ганьба для всієї родини! Я про такі речі дізналася, що ну!
— Тоді розкажіть нам. Певне, якісь плітки, — незворушно-спокійно сказала пані Чинська.
— У Радолишках б’ються, мордуються через нашого пана Лешека. Начальник пошти гітару йому на голові розбив, і вони, зчепившись, качалися по всій ринковій площі. Носа йому розквасив! Зуби повибивав…
— Кому? — підхопився пан Чинський. — Лешекові?
— Ні, цьому синові Войдилла, лимаря.
— Ну, то хіба це нас якось стосується?
— Та все ж через оту дівчину, до якої пан Лешек клинці підбиває!
Пані Чинська нахмурилася.
— Нічого не розумію. Розкажіть усе по черзі, Михалесю.
— Та я й кажу! Через дівчину! Оту Марисю, що в Шкопкової працює. Я давно знаю, що тут щось не так. Старі очі, проте бачать добре. Хіба я не казала минулого тижня, що занадто часто пан Лешек до тих Радолишок їздить? Може, не казала? Ну, скажіть-бо, що не казала…
— Менше з тим. І що з тією дівчиною?
— Дівчина як дівчина. Гарна, нічого не скажу, але нічого особливого не бачу. Щоб ото битися через таку? Але це одне, а пан Лешек — зовсім інше. Він щодня гасає до містечка. Я собі думаю: що його туди так тягне, аж ось воно що! Лише тепер з’ясувалося.
— І що саме з’ясувалося?
— Що це до неї, до тієї Марисі. Мотоцикол де стоїть цілими днями? Та ж під крамницею пані Шкопкової. Усі бачать, лише головами хитають. А пан Лешек де просиджує? Та ж у крамниці. Сам на сам! Так! Сам на сам з нею, бо Шкопкова в крамниці не сидить. Пані аптекарка каже, що це взагалі диво, каже, що досі ксьондз з амвона, каже, такої поведінки гріховної не засудив. І якщо, каже, він ще цього не зробив, то певне через повагу до батьків цього, каже, підприємливого кавалера.
Пан Чинський страшенно скривився.
— І що далі?
— Так отож, цей якраз син лимаря, екс-семінарист, у суботу… Ні, у п’ятницю… Ні, точно, у суботу прилюдно питається в тієї Марисі, нащо вона в крамниці канапу поставила… А Марися й нічого собі. Тоді він почав такі речі про нашого пана Лешека говорити, так глузувати, що всі аж за животи бралися від сміху.
— Хто це всі? — спокійно запитала пані Елеонора.
— Ну, люди. На вулиці ж усе діялося, усі чули. Дівчині, певне, стидно зробилося, бо вона ані пари з вуст і бігцем геть. Але певне, поскаржилася цьому, що на пошті працює, Собекові. А може, він сам від когось довідався. Але як зустрів того екс-семінариста, то кинувся на нього й так віддухопелив, що той ледь живий залишився. А нині я на власні очі бачила мотоцикол пана Лешека знову під тією крамничкою. Нещастя собі накличе. Цей Собек ладен його побити, бо це…
— Ну, гаразд, — урвала пані Чинська. — Спасибі, Михалесю, за інформацію. Я цим займуся.
Вона говорила зовсім байдуже, проте економка добре розуміла, чим це пахне. Тепер їй спало на думку, що вона поспішила й вчинила нерозважно. І хоч її й обурювали неморальні Лешекові візити, проте вона любила його дужче за рідних дітей і тепер шкодувала про свій учинок.
— Та ж я, пані, — почала вона, — нічого поганого про нашого Лешека не кажу, зрозуміло…
Але пані Чинська вже балакала до чоловіка французькою, а це означало, що Михалеся мусить вийти. Вона так і зробила, зволікаючи й міркуючи, чи не вийти завчасу на дорогу й не попередити Лешека про цю веремію, що вона її сама зчинила. Та подумавши, економка вирішила, що добрячий прочухан паничеві не завадить, а лише піде на користь, і відмовилася від своїх намірів.