Думати так було б щонайменше наївно. Звісно, що дівчину щось із ним єднає.
Чинського охопило роздратування. Навіть натяк матері про те, що ці люди — його суперники, здавався образою.
«Ось наслідки, — думав він з гіркотою, — зближення з особами із такого середовища».
Мати, без сумніву, досвідчена жінка. І вміє розсудливо дивитися на життя. Якщо в її підозрах є бодай дещиця правди…
— Та й гарно ж я виглядаю! Виставив себе на посміховисько, мов якийсь шмаркач! Ця дівчина вдає із себе невинну лілею, а хтозна, що дозволяє собі із таким, скажімо, Собеком…
Підозра була огидною, але хто може сказати, що правда не буває так само огидною?
І Лешека охопила цілковита байдужість. Він сів на кам’яній лаві, мокрій від роси, і світ видався йому чимсь відразливим, нудним, не вартим жодних зусиль, жодної боротьби, жодних жертв…
…Бо якби Марися була чесною, щирою дівчиною, то не приховувала би цього скандалу від нього. Вона б у всьому зізналася, попрохала би захисту в нього, а не в якогось там Собека…
Із-за дерев визирнув круглий місяць. Лешек узагалі не любив місяця. А цього разу помітив на його неприємній фізіономії явно іронічну усмішечку.
«Я ще страшенно дурний, — подумав він. — Страшенно дурний».
І почав міркувати, що про все це та його поведінку говоритимуть батьки.
Якби він міг чути їхню розмову, то переконався б, що його оцінка своїх розумових здібностей не відрізняється від їхньої.
Коли він пішов, Чинські досить довго мовчали, а тоді нарешті пані Елеонора зітхнула:
— Дуже мене турбує Лешекова дурість.
— Та і я не радію, — додав пан Станіслав, підводячись. — Пізно вже. Час спати.
Він за щоденною звичкою поцілував дружину в руку і в чоло, а тоді пішов до себе. За чверть години пан Станіслав уже лежав у ліжку й саме збирався почитати «Потоп», який був для нього перед сном безвідмовним засобом для заспокоєння нервів, відволікав від буденних справ і легенько хвилював уяву, коли у двері постукали.
— Це ти? — здивувався він, побачивши дружину. Він уже давно відвик від її відвідин у халаті й о цій порі.
— Так, Стасю. Я хотіла з тобою порадитися. Сама не знаю, як вчинити. Чи ти вважаєш, що до цієї Лешекової погрози слід поставитися серйозно?
— Він дуже неврівноважений хлопець, — обережно зауважив пан Чинський.
— Розумієш… Було б дуже непедагогічно поступитися йому через погрозу. Та з іншого боку, слід зважити на його вік. Якщо ми досі не зуміли його виховати, то й подальша педагогіка нічим не допоможе.
Пан Лешек сумовито глянув на товстелезний том на ковдрі. Заглоба саме обійняв командування й почав із постачання табору. Такий приємний абзац, аж тут знову Лешекові справи.
— Я гадаю, Елю, що ми відмовили йому занадто рішуче.
— Але справедливо.
— Звичайно. З іншого боку, його амбіції вражено. Я вважаю, що зрештою…
Думки про подальше читання, про привезення зброї й обмундирування з Білостоку, про прибуття князя Сапіги, усе це налаштовувало пана Чинського на миролюбний лад.
— …зрештою, цей лимар мусить навчити свого синочка послуху. Тут Лешек почасти має рацію.
— Отже, ти наполягаєш, — підхопила пані Елеонора, — на тому, щоб прийняти Лешекову умову?
— Я наполягаю? — щиро здивувався пан Станіслав.
— Ну, та ж не я, — нетерпляче знизала плечима пані Чинська. — Я завжди казала, що ти ставишся до нього занадто м’яко й поблажливо. Щоб нам не довелося колись шкодувати через цю твою слабкість.
— Перепрошую, Елю, — почав було пан Чинський, але дружина перебила його:
— Будь ласка, я погоджуюся із твоїм рішенням. Хоча підкреслю ще раз: це суперечить моїм переконанням.
— Але ж… — намагався заперечити пан Станіслав, — але ж я…
— Ти? Ти, любий мій, погано його виховав! Добраніч!
І пані Елеонора вийшла. Вийшла з почуттям сорому перед собою. Сумління не дозволило ошукати себе вдаваним скиненням відповідальності за поступку за чоловікові плечі. Її деспотична натура опиралася синовому ультиматуму, і якби пан Станіслав бодай слівцем підштовхнув її до боротьби, до рішучості, вона б не змінила свого рішення. Інша річ, що до чоловікової спальні вона йшла із цілковитими переконанням, що такого поштовху вона не дочекається.
Та пані Чинська не була б собою, якби повністю погодилася з поразкою. Вона, щоправда, тремтіла від самої думки про те, що син виконає свою погрозу й поїде на край світу, проте не могла визнати, що капітуляція не означає для неї бодай якоїсь користі.