Що він бував у крамниці? Ну, бував, то й що з того? Що часом якийсь гостинець Марисі дарував? А хіба йому не вільно? Що любив з нею побалакати? Певне, що волів з Марисею, аніж із кимсь іншим, але не на те, щоб дурниці молоти… Біднятко, дівчина, майже дитина, ще й самотня, сирітка. Хіба є щось погане в його сердечності? Тим більше, що все це від щирого серця, без жодної корисливості? Зрештою, він відчував, що й вона його щиро полюбила. Якби було інакше, хіба вітала б вона його завжди так радісно, хіба затримувала б у крамниці надовго, звіряла йому свої печалі й негаразди?
А останнім часом їх у Марисі не бракувало. Із самого понеділка вона була мовби пригасла, а коли настав четвер, Антоній Косиба відразу помітив, що вона плакала.
— Що ж, дитинко, — запитав він, — знову лихі люди жити не дають?
Вона похитала головою.
— Ні, стриєчку Антонію! Не те! Просто через увесь цей скандал нещастя сталося.
— Із ким? — занепокоївся він.
— А з Войдиллом, лимарем.
— Яке ж нещастя?
— Певне, молодий пан Чинський довідався від когось, що цей екс-семінарист мене образив і про ту бійку. Тож, коли вчора лимар відіслав до Людвикова візок з готовим замовленням, то нового замовлення вже не отримав. Старого Пана-добродія досі в містечку не було. Він їздив до Вільна й щойно вчора повернувся. І коли бричка порожня приїхала, то спитав:
— А де ж робота?
А візник йому відказує:
— Пані в Людвикові переказувала, що вже роботи для вас не буде.
— Чого це не буде? Невже фабрику закривають?
— Фабрику не закривають, — візник йому на те. — Але за те, що ваш син їхнього панича образив, то вона й не хоче вам роботи давати.
Знахар кахикнув.
— Це несправедливо. Хіба ж батько за сина може відповідати? Син лобуряка, проте батько чоловік порядний і нічого не завинив.
— Авжеж, — погодилася Марися. — Я йому те саме сказала.
— Кому це?
— Панові-добродію. Він таке від візника почувши, почав допитуватися й дізнався, як воно було. Тоді спершу пішов до пана Собека, потиснув йому руку й сказав, що той слушно вчинив з його сином, а тоді прийшов до мене.
— І чого йому було треба?
— Спочатку він суворо на мене подивився й сказав: «Я прийшов перепросити за поведінку мого Зенона. Лиха й нерозумна він людина. Його слід було покарати, негідника, а що він від пана Собека отримав, то це ще й мало. Я розумію, каже, що він не мав права вас, тобто мене, ображати. Зась йому до того, що ви робите. Пані Шкопкова вами опікується, це її право, а не цього дармоїда. І якби ви прийшли поскаржитися до мене, він би своє отримав. Але, каже, ви поскаржилися молодому панові з Людвикова, і тепер мене, старого, спіткало лихо геть безневинно, бо вони відмовили мені в замовленнях, а це більш як половина мого заробітку».
Знахар здивувався:
— Адже ви не скаржилися молодому панові?
— Звісно, ні. Саме це й сказала панові Войдиллові, але він, здається, мені не повірив.
— Ну, я тут нещастя наразі не бачу.
— Нещастя в дечому іншому. Старий Войдилло зранку вигнав сина з дому!
— Вигнав? Як це вигнав? — здивувався знахар.
— Він такий суворий. Усе містечко тільки й говорить, що про цей випадок. І всі стверджують, що це через мене… А чим же я завинила? Що поганого зробила?
Голос Марисі затремтів, а на очі набігли сльози.
— Я сама хотіла бігти до пана Войдилла й благати, аби він пробачив Зенонові, але побоялася… Зрештою, він не звернув би на мої прохання жодної уваги. Ксьондз заступився за Зенона, мовляв, він хлопець зіпсований, та коли його викинути з дому, то він геть берега пуститься… Нічого не допомогло. Старий сказав, що нехай і у в’язниці зотліє, його рішення це не змінить, бо він, каже, ледащо, нероба й гультяй, а до того ж ще й у братів та батька хліб забирає.
Знахар похитав головою.
— Прикро, але твоєї провини, дитино, тут немає.
— Та що з того, що немає! — вона розпачливо стиснула руки. — Коли всі на мене пальцями тицяють, мов на яку злочинницю… вовком дивляться… Навіть пані Шкопкову проти мене підмовляють. Я сама чула, як один столяр говорив пані Шкопковій: «Людям лихо, а Богові зневага, що тримаєте в себе цю приблуду».