У нього було достатньо практичного глузду, щоб коли йдеться про важливі речі, відкинути донкіхотство, на яке він часто страждав. Тому й зараз він вирішив діяти обережно, завбачливо й суворо зберігаючи таємницю.
Наразі йому не хотілося обмірковувати майбутню стратегію. Лешек був настільки окрилений відкриттям своїх справжніх прагнень, відчував таке щастя від прийняття свого рішення, що все інше в порівнянні із цим маліло, зіщулювалося й втрачало будь-який сенс.
Поява Лешека, який так і сяяв у посмішці й мав чудовий настрій, викликала в Людвикові неабияке здивування. По-перше, його тут зовсім не чекали, по-друге, він надто помітно змінився. Куди й поділося його колишнє роздратування, різкі рухи, байдужість до всього, що було пов’язане з домом та майном, нудьгування.
— Що з тобою сталося, Лешеку? — із помітним задоволенням поцікавилася мати.
— Я змінився, мамо. Я став іншою людиною.
— Цікаво, чи довго триватиме цей щасливий стан.
— О, так, — він таємничо посміхнувся. — Мені здається, що це остаточна фаза мого розвитку. Бачите, я довго міркував, і дійшов висновку, що час мені вже постатечнішати, узятися до роботи, життя впорядкувати й таке інше.
Пан Чинський аж відірвався від своєї газети.
— Чи це значить, що ти нарешті збираєшся зайнятися фабрикою?
— Ти не помилився, батьку!
— Тоді слід послати подячну телеграму дядькові. Невже в них вдома ти зустрів того, хто так на тебе вплинув? Там, здається, було чимало осіб.
— О так, дуже багато. Цілий натовп, — кивнув Лешек головою, а тоді додав: — І в цьому натовпі я зустрів… себе.
— Ах… І які ж враження в тебе склалися від цієї зустрічі?
— Спершу досить прикрі. Я почув багато зауважень, не позбавлених слушності. Та зрештою, я переконався, що маю справу з людиною, котра знає, чого хоче. І ми обидва були дуже цим втішені.
Пані Елеонора нахилилася й поцілувала сина в чоло.
— Вітаємо вас обох, а при нагоді й себе.
— Дякую, мамо. На вітання я заслуговую більше, ніж ти припускаєш, — повагом відказав син.
Ця розмова відбулася після вечері й сповнила подружжя Чинських рожевими мріями. Та як же вони здивувалися, коли назавтра вранці слуга, якого запитали, чи панич ще спить, відповів:
— Панич наказав подати мотоцикл і поїхав у бік Радолишок.
Розділ XI
Ксьондз Пелка був уже літнім чоловіком. Спав він мало й прокидався рано. Певні проблеми із травленням спричинилися до того, що натще він почувався дуже погано. Тому на службу Божу в будні дзвонили ще до сьомої, а о сьомій ксьондз Пелка виходив до вівтаря.
Марисі, яка бажала встигнути на службу, доводилося вставати о шостій, тож вона трохи недосипала. Проте молитва в костелі приносила їй такий спокій, що вона вже багато днів не пропустила жодної меси. Марися ставала навколішки й палко молилася, прохаючи Господа, аби Він пробачив її гріхи, позбавив смутку й хвилювань, яких стільки впало на неї, аби послав їй розраду, а ще — аби дав щастя тому, кого вона покохала.
На хорах орган грав дивовижні мелодії, у яких не було ані смутку, ані веселощів, лише якийсь незбагненний, всеохопний спокій вічних речей, такий спокій, який, здається, ллється з неба в зоряні ночі.
Цей спокій сповнив увесь простір костьола, застиг у білих статуях апостолів і пророків, розчинився в розпливчастих контурах на потемнілих картинах, лунав у мармурових словах латинської молитви, що долітали від вівтаря й проникав у зболілі душі вірян, котрі саме цього спокою тут і шукали.
Марися виходила з костьола немовби затуманена цим неземним спокоєм, скорившись своїй долі. Вона не наважувалася обдумувати ці величні істини, які об’явилися колись святим у час божественного споглядання та єднання з Господом. Вона б цього навіть не зуміла. Проте дівчина виразно відчувала цей подих вічності, який її, маленьку бідну, усіма забуту й нікому непотрібну істоту, сповнював довірою й упевненістю, що десь далеко, у незнаній далечіні, є її могутній опікун і союзник, чиї добрі очі стежать за нею непомітно, проте пильно.
Щодня Марися виходила з костьола з дивним переконанням, що незабаром щось станеться, усе зміниться й до неї несподівано прийде якесь щастя. І переконання це було таке сильне, що того ранку, коли дорогою з костьола дівчина побачила біля крамниці пана Лешека, вона навіть не здивувалася. От тільки не змогла опанувати радості.