— Це не так, — заперечила вона, — я тобі вірю! Але не маю права наражати тебе на це все. Я не хочу стати для тебе тягарем. Я й так уже дуже щаслива…
— О, просто чудово. Ти вже щаслива. А про мене не йдеться! Так? Я можу собі й далі бути нещасним, бо тобі приверзлося, наче ти можеш стати для мене якимсь тягарем! І не соромно тобі! Щоб така розумна й така розсудлива дівчина говорила такі дурниці! І хто тобі взагалі дав право вирішувати мою долю? Вона, бачте, не має права мене наражати! Але, здається, я маю таке право? А я хочу, мушу й край! Невже ти думаєш, що я такий недолугий і конче мушу бути залежним від своїх батьків? Хіба світ не досить великий, щоб ми не змогли знайти на ньому собі місце? Чи ти думаєш, що у випадку домашніх воєн, коли вони вже нам набриднуть, ми не зможемо виїхати деінде? Не бійся! Ти мене ще не знаєш! Я не належу до тих, хто дасть собі в кашу наплювати! Побачиш! Зрештою, немає про що говорити. Я собі постановив та й годі!
І він усміхнувся й знову притулив її до себе.
— І принаймні ти не перешкоджай мені в цій боротьбі, боротьбі за моє і твоє щастя, наше щастя… Бо ти мене доведеш до шаленства, і я стрелю собі в лоба!
— Лешеку! Найдорожчий мій, коханий, — Марися міцно обняла його за шию.
— Побачиш, моя Марисенько, що ми будемо найщасливішим подружжям на світі.
— Так, так, — тулилася вона до нього. Дівчина вже була нездатна думати, заперечувати, опиратися. Вона вірила йому, він подолав усі її сумніви своїм завзяттям і рішучістю.
Лешек витягнув з кишені маленьку коробочку, а звідти вийняв перстеника із сапфірами.
— Оце тобі мій захисний знак, — весело мовив він, надягаючи перстеника на її палець. — Щоб пам’ятала, що ти моя.
— Який гарний!
— Ці камінці такого самого кольору, як твої очі, Марисенько.
Марися довго роздивлялася перстеника, а тоді здивовано й благоговійно проказала:
— То я… заручена?
— Так, кохана, ти моя наречена.
— Наречена… — повторила вона й зі смутком додала: — А я тобі жодного персня подарувати не можу… У мене нічого немає. Останній, матусин, продали… щоб її поховати. Він теж був із сапфірами, і матуся дуже його любила, хоча перстень був недорогий, набагато скромніший за цей.
На очі їй набігли сльози.
— Не думай про сумне, — сказав Чинський. — А я й без перстеника не зможу забути, що став невільником, найщасливішим невільником, який зовсім не прагне визволення.
— Боже! Боже! — прошепотіла вона. — Мені голова обертом йде. Усе сталося так несподівано…
Лешек засміявся.
— Ой, мабуть, не так уже й несподівано. Адже ми знайомі два роки.
— Так, але хіба ж я могла припускати, що все так скінчиться!
— Скінчиться в щонайкращий спосіб, який лише можна вигадати.
— Я все-таки не можу переконати себе, що це не сон, що це ява. І… я справді боюся…
— Чого боїшся, Марисенько?
— Що… хіба я знаю, що все розвіється, зникне, щось нас розділить.
Чинський узяв її за руку.
— Звичайно, скарбе мій найдорожчий, слід бути максимально обережними, треба уникати будь-яких інтриг. Тому ми все триматимемо в суворій таємниці. Ніхто, абсолютно ніхто не повинен дізнатися про наші заручини. Я собі вже склав певний план. Коли я його втілю, ми швиденько візьмемо шлюб. І вороття не буде, хоч би всі й на голові стали, нічого вже не доможуться. Тільки пам’ятай: мовчати!
Марися засміялася.
— Я однаково не сказала б нікому. Ніхто б не повірив, тільки б мене висміяли. А зрештою, невже ви думаєте, пане Лешеку, що мені є кому звірятися? Хіба що стрийкові Антонію…
— Цьому знахареві із млина? Ні, йому теж нічого не кажи, добре?
— Присягаюся.
І Марися обітниці дотримала. Дотримала, хоча якби вона ще того таки дня розповіла правду, це позбавило би її багатьох прикрощів.
Неприємності почалися, коли до крамниці прийшла пані Шкопкова. Жінка, узагалі порядна, певне піддалася настроєві, який охопив Радолишки. Заставши в крамниці пана Лешека, вона демонстративно сіла за прилавком, усім своїм виглядом показуючи, що нікуди звідси не піде. Щойно молодий Чинський поїхав, як вона розгнівано почала дорікати Марисі:
— Совісті в тебе ніякої немає! Чи ти, дівчино, геть із глузду з’їхала! Оце-то подяка мені за мою опіку й хліб!
— Боже милий! — благально глянула на неї Марися. — Що ж я вам поганого зробила?
— Що зробила? — вибухнула пані Шкопкова. — А те, що на мене все містечко пальцями показує, що я дозволяю такі речі! Що зробила? А те, що в моїй крамниці такі речі відбуваються!
— Які ж речі?
— Ганебна поведінка! Так, ганебна! Який сором! Невже я тебе на те виховувала? Дбала про тебе, щоб тепер на мене всіх собак вішали? Чого цей паничик, цей донжуан, цей жевжик, чого він тут хоче?