У понеділок — так Лешек собі вже запланував — він їм оголосить, що вирішив будь-що оженитися з Марисею. Тоді вони зрозуміють, чому він так наполягав на контракті.
«Так, — скаже він їм, — це правда. Я передбачав, що ви захочете утруднити мені одруження, передбачав, що плекаючи свої кастові упередження й цінуючи їх вище за щастя власного сина, ви намагатиметеся примусити мене змінити рішення й не вагаючись скористаєтеся будь-якими засобами. Тому я не бачу причини, чому я не мав би заздалегідь відмовлятися від захисту. Зрештою, я не вчинив нічого поганого. Протягом трьох років ви платитимете мені гроші, але ж не задурно. Натомість отримаєте сумлінну й акуратну роботу. А тепер у вас є вибір: або погодитися із ситуацією, познайомитися з моєю майбутньою дружиною й прийняти її як нового члена родини, або викреслити з родини мене».
Так, він чудово знав, що батьки не відразу погодяться. Знав, що посипляться прохання й погрози, будуть сльози й образи, може й справді дійти до розриву стосунків і відкритої ворожнечі. Та ради на це не було.
У глибині душі він усе-таки сподівався, що йому вдасться отримати їхню згоду. Аби вони тільки згодилися познайомитися з Марисею. Лешек був упевнений, що її чарівність, розум, її доброта й усі ті риси, яких він не бачив в інших дівчат, переконають батьків якнайкраще.
Зрештою, він був готовий до всього, і залежно від того, як поставляться батьки до його завтрашньої заяви, планував подальші дії.
Так чи сяк, Марися повинна була вже від завтра покинути роботу в крамниці. Якщо батьки погодяться із синовою волею, його наречена відразу переїде до Людвикова. Якщо ні, їй доведеться до їхнього весілля виїхати до Вільна. Лешек і там усе приготував. Протягом цього місяця вона жила би в родині Вацека Корчинського, Лешекового шкільного товариша. А пані Корчинська заопікувалася б нареченою Лешека, якого любила, як рідного сина.
Залишалося обговорити з Марисею справи, які стосувалися її поїздки й розлуки з колишньою опікункою. Хай там як, але дівчина була неповнолітньою, і така собі Шкопкова, хоч Лешек і не розважав серйозно цієї можливості, могла йому стати на заваді. Крім того, у випадку поїздки до Вільна виникало делікатне питання грошей. Він не був певен, чи Марися, яка напевне власних грошей не мала, погодиться взяти в нього потрібні кошти. Зрештою, це була б невелика сума. Пані Корчинська у Вільні сама би поповнила Марисин гардероб. А пізніше він з нею розрахується. На щастя, для Вацека, який був адвокатом і прекрасно заробляв, ці витрати аж ніяк не будуть проблемою.
Про все це й міркував дорогою Лешек. Марися сиділа за ним, також заглиблена у власні думки. Дорога була, як завжди в неділю, безлюдна. Лише біля містка вони зустріли селянську бричку із запряженим у неї невеличким коником. Кінь перелякався мотоцикла й рвонув убік. Візник, мабуть, був п’яний, бо замість того, аби шарпнути за віжки, вистрибнув із брички до рівчака. Його пасажир учинив так само. Хмара куряви накрила цю картину, зрештою, Марися й Лешек бачили все хіба що протягом секунди. Лешек не зупинився, і лише дівчині здалося, що пасажиром брички був хтось знайомий.
Вона не помилилася: це був Зенон Войдилло. Коли мотоцикл зник за поворотом у куряві, Зенон видряпався з рівчака і, погрожуючи п’ястуком, пробурмотів кілька брудних прокльонів, вульгарних ще й тому, що він справді був п’яний.
Проте ані Марися, ані Лешек цього вже не чули. Дорога саме розширювалася й входила в старий високий ліс.
Доїхали до невеличкої галявини й стали на ній своїм маленьким табором. Нехитрий підвечірок складався із фруктів та кількох плиток шоколаду. Усе це закохані залишили біля захованого в кущах мотоцикла і, побравшись за руки, пішли над яр. Вони завжди тут сідали. Яр був глибокий, зі стрімкими схилами, а на дні протікав вузенький темний струмочок. Не раз, тихесенько тут сидячи, Марися і Лешек бачили козуль, що приходили до води. Та нині закохані розмовляли, і їхні голоси, відлунюючи в яру, певне, наполохали козуль.
— Кохана, — мовив Лешек, — скінчилися всі наші негаразди. За місяць ми обвінчаємося. Уявляю собі вираз обличчя нашого чесного ксьондза, коли ми прийдемо, щоб оголосити про шлюб! Тобто його обличчя та й інших! Ото буде новина!
Він потер руки, та глянувши на Марисю, здивувався.
— Тебе щось непокоїть?