«Принаймні побачу, як вони скрутять собі в’язи», — криво всміхнувся він.
Зенон кілька разів сповзав по стрімкому схилі рівчака, проте нарешті видряпався нагору, розсунув кущі й зручно вмостився під ними. Пункт спостереження був вибраний досконало. Залишалося спокійно лежати й чекати, а коли вони розіб’ються, вийти на путівець і піти до містечка. Ніхто не зможе довести, що це він поклав колоди й каміння, ніхто його тут не бачив, а селянин, з яким він їхав від віщунської корчми, подався в бік Ошмяни. Зрештою, він навіть не знав, кого підвіз. А цих двох знайдуть лише вранці. Уночі цією дорогою ніхто не їздить, не те, що путівцем, яким везуть цеглу до Людвикова чи прямують вози до вранішнього поїзда.
«Звісно, можуть виникнути підозри, — міркував Зенон. — Я їм не раз погрожував. Але доказів проти мене не буде жодних. А за свою кривду помщуся… Ще й видовище неабияке… Таке не щодня трапляється!..»
Минали хвилини, які здавалися годинами. Гуркіт двигуна наближався, робився дедалі голоснішим. Тепер від неухильної катастрофи їх ділило не більше, як півкілометра.
«Хіба що його якийсь чорт попередить», — майнула Зенонові думка.
Проте Чинського ніщо не попередило. Навпаки, він вирішив, що стає захолодно, і Марися може застудитися. А що за містком дорога була значно кращою, він добряче додав газу.
Сніп яскравого білого світла пронизував перед ним темряву, розсував її обабіч дороги, вказуючи шлях. Ще два повороти, за другим досить стрімкий пагорб — і вже буде путівець. Лешек думав про завтрашній день, про вирішальну розмову з батьками, про те, як він познайомить їх з Марисею, про своє величезне щастя, про вечори, що їх вони проводитимуть удвох, про ранки, коли вони прокидатимуться, щоб укотре переконатися, що їхнє щастя не було сном, що воно існує насправді… Думав про стіл, накритий для двох, про неї, веселу, щасливу, світлу, яка метушитиметься в його домі, у їхньому домі…
І раптом побачив…
Перш ніж думка встигла промайнути в голові, перш ніж він зрозумів, що це смерть, Лешек машинально натиснув на гальма, блискавично опустив ноги й устромив підбори в дорогу, що мчала під колесами. Розпачливо застогнали шини, два фонтани рудої щебінки бризнули по обидва боки, а тоді розлігся глухий гуркіт жахливого удару.
А потім усе стихло.
Зенон на диво чітко зрозумів, що трапилося. Він був таким тверезим, наче ніколи не мав у роті жодної краплини алкоголю. Він помстився. Там, на дорозі, лежать вони — або вбиті, або смертельно поранені. Він помстився й нічого не відчував, точніше, чув у собі цілковиту порожнечу. І цей дивний, глухий спокій.
Спустився на дорогу. Ліворуч, далеко відкинутий від колод, лежав мотоцикл. Зенон черкнув сірником. Машина перетворилася на купу понівеченого залізяччя. Рушив далі й знову присвітив собі сірником.
Вони лежали недалеко одне від одного. Її кинуло далі. Зенон нахилився над ним. Руки й ноги безладно розкидані, голова перехняблена до плеча. Він скидався на м’який манекен. Нижня щелепа розтрощена, із широко розкритого рота текла кров. Очі заплющені.
За два кроки лежала вона. Лежала обличчям долу, зіщуливши плечі, немовби плакала, неначе сама спокійно лягла тут, аби собі поплакати, вмостилася так, як усі жінки лягають, коли плачуть. Не видко було, чи з нею щось сталося. Зенон тернув нового сірника й нахилився над Марисею, аби збоку зазирнути в обличчя. І тоді побачив невелику криваву пляму на волоссі.
Озирнувся. Йому здалося, що Чинський застогнав. Та це йому, певне, причулося. Сховав сірники до кишені й рушив уперед.
Ішов, навіть не усвідомлюючи цього, дедалі прискорюючи кроки. У голові відбувалося щось дивне. Відчував, що його огортає якесь нове, невідоме досі почуття, страшне почуття. Так, він боявся, смертельно боявся, але не тих, що зосталися на дорозі, а себе самого, самого себе на цьому відлюдді, у темряві, у переконанні, що зовсім близько, за спиною, мало не в ньому самому, є хтось інший, потворний, страшний, жахливий…
«Убивця!»
І раптом він побіг. Із здавлених грудей вирвалося:
— Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!
З путівця долинав гуркіт. Там люди.
— Допоможіть! Рятуйте! Убивця!
Крик переходив у виття, дике, звіряче виття, незрозуміле скавуління, у якому годі було розібрати слова, тільки божевільний страх і відчайдушне благання.
Розділ XIII
У млині спати лягали рано. Навіть жінки, які попри цілоденну працю любили товктися допізна й ніколи не могли набалакатися, просиджуючи іноді перед хатою чи не до півночі, уже вкладалися, бо ночі зробилися прохолодні.