Старий Прокіп перед образами проказував вечірню молитву й бив поклони об підлогу, тим ревніше, що була неділя.
Наймит Віталіс давно вже хропів на кухні. Молодий Василь сидів у прибудові в Антонія Косиби й тихенько вигравав майстерно на губній гармоніці, вигравав і придивлявся до знахаря, який мовчки орудував дерев’яним товкачиком, перемішуючи лій із якимись ліками й свинячою жовчю. Він готував свою дуже помічну мазь від обморожень.
І раптом у цій тиші загавкав пес. Гуси прокинулися й голосно заґелґотіли.
— Хтось до нас їде, — мовив Василь.
— То визирни, — буркнув Антоній.
Василь витер рукавом гармоніку, заховав її до кишені й неквапно вийшов надвір. Виразно розчув стукіт воза й гомін людських голосів. Багатьох голосів, певне, там було чи не вісім або десять осіб. Один біг попереду, відсапуючись від натуги. Коли добіг до Василя й спинився при світлі, що лилося з вікна, хлопець відсахнувся.
— Що за чорт?! — запитав він грізно, щоб додати собі відваги.
Прибулий, з обличчям і руками, вимащеними кров’ю, хрипко забелькотів:
— До знахаря… Рятуйте… Вони ще живі…
— Христе-Боже, хто?
— Швидше, швидше! — заволав прибулий. — Знахаря! Знахаря!
— Що там таке? — озвався Антоній Косиба із сіней.
— Рятуй їх! Рятуй! І мою пропащу душу! — кинувся той до нього. — Вони живі!
Василь зазирнув йому в обличчя й сказав:
— Це ж Зенон лимаря Войдилла.
— Що трапилося? — почувся голос Прокопа.
— Розбилися на мотоциклі! — Зенон трусився мов у лихоманці. — Але живі!
Знахар схопив його за плечі.
— Хто?! Кажи, хто?! — у голосі Антонія бринів жах.
Відповідь була вже непотрібною. Якраз під’їхав віз, на якому лежали два нерухомі тіла. Із хати вибіг Віталіс, зібралися й жінки, принесли світло.
Залите кров’ю обличчя молодого Чинського справляло жахливе враження, але очі хлопець мав розплющені і, схоже, притомні. Зате бліда як папір Марися здавалася мертвою. Серед світлого волосся над скронею струменіла кров. Знахар, схилившись над нею, намацував пульс.
Селяни розповідали одне одному:
— Я тоді якраз їхав коло віцкунської дороги, як той-во вилітає й кричить пробі. Я бігцем подивитися, аж там, хай Бог милує, лежать вони на дорозі…
— Вже й не дихали…
— На тому-во мотоциклі розбилися. Колоду хтось на дорозі покинув, і вони об той пень та й уже…
— То ми нумо радитися, що його робити, а цей навколішки падає, руки цілує. Рятуйте, каже, везіть до лікаря, до містечка, ви ж таки християни…
— Тож ми звісно, по-людськи розуміємо, от тільки як їх до містечка довезти? Душу їм розтрясе, навіть якщо вони й живі. То й постановили сюди їх, до знахаря…
— Хоч тут однаково ксьондз найпотрібніший.
Антоній Косиба обернувся до них. Обличчя його наче закам’яніло, він і сам скидався радше на мерця, ніж на живого чоловіка. Тільки очі горіли.
— Сам я тут не впораюся, — сказав він. — Нехай хтось по лікаря метнеться конем.
— Віталісе! — загукав Прокіп. — Запрягай!
— Немає часу запрягати, — закричав знахар.
— Дайте коня, я поїду, — озвався Зенон.
— Виведи йому коня, Віталісе! — погодився Прокіп. — А ти там дай знати до Людвикова, що їхній панич тут лежить.
Тим часом знахар був уже в хаті. Одним махом змів з великого столу все, що там лежало, тоді так само звільнив лаву. Руки йому тремтіли, на чолі краплинами виступив піт.
Вибіг надвір. Тепер він наказував, що кому робити. Поранених, обережно підклавши під них руки, перенесли до хати, де тим часом Василь засвітив ще дві лампи. Ольга роздмухувала вогонь у печі, Наталка наливала воду до каструль. Зоня великими ножицями розрізала полотно для бинтів.
За вікнами розлігся тупіт копит. Це Зенон помчав стрімголов до містечка.
— Ще цей собі в’язи скрутить, — буркнув Віталіс. — І коня поночі заб’є.
— Чого це заб’є, — відказав занепокоєно Мельник, сердитий за ці слова. — Дорога рівна, гладенька.
— Боже, Боже, таке нещастя! — бідкалася стара Агата.
— Не треба було йому в день святий лукавого спокушати, — повчально пробурмотів хтось із мужиків. — На машині їздити.
— Таж то не гріх, який же це гріх? — заперечив хтось молодший.
— Може й не гріх, та все-таки не варто.
— Розкажіть-но, люди добрі, як усе було, по черзі, — попрохав Прокіп.
Усі з’юрмилися біля воза. Із хати вийшли всі домочадці, певне, це Антоній їх вирядив. Почалися докладні розповіді. Час від часу хтось зі слухачів відокремлювався від гурту й зазирав у вікно. Знахар, усупереч звичці, забув затягнути фіранки.