— Ну, що ж, — розвів він руками. — Єдине, що я можу — це зробити їй укол для стимуляції серцевої діяльності. Але це геть безнадійно.
Він розкрив валізку, повну блискучих хірургічних інструментів. Знахар вдивлявся в них мов зачарований, не міг очей відвести.
Тим часом лікар наповнив шприц прозорою густою рідиною з ампули й устромив його дівчині під шкіру передпліччя.
— Шкода праці, — буркнув він, — тут будь-якої хвилини настане кінець.
І повернувся до Чинського.
Знахар торкнувся його плеча.
— Пане докторе! Рятуйте її!
— Ви що, йолоп? — роздратовано повернувся до нього Павлицький. — Як я можу її врятувати?
— Це ж ваш обов’язок, — похмуро відповів Косиба.
— Не вам повчати, які в мене обов’язки. І ще скажу вам, що коли через ваші оці ганчірки поранений отримає зараження крові, то ви підете до в’язниці. Ви не маєте права займатися лікуванням.
Знахар, здавалося, не чув його слів.
— Зробіть їй операцію, пане докторе, — наполягав він. — А раптом удасться.
— Відчепіться, хай вам грець! На біса тут операція!
І, звертаючись до подружжя Чинських, неначе беручи їх за свідків, вигукнув:
— Я що, маю оперувати труп?! Там перелом основи черепа. Уламки кістки напевно пошкодили мозок. Тут і найбільший хірургічний геній не впорається. Крім того, робити трепанацію в таких гігієнічних умовах…
Він описав рукою півколо, вказуючи на запилюжені жмутки трав під сволоком, закіптюжені гасові лампи й сміття на долівці.
— Якби в мене були такі інструменти, як у вас, — уперто вів своєї знахар, — то я б і сам спробував…
— На щастя, ви їх не маєте. Ви б тільки швидше опинилися у в’язниці, — уже спокійніше відказав лікар, зайнятий оглядом щелепи молодого Чинського. — Гм… Справді, перелом, проте, здається, нічого небезпечного… Та без рентгена я ні в чому не впевнений… Неглибокі подряпини…
Він вправно продезінфікував рану й перев’язав своїми бинтами. Тоді оглянув руку і, побачивши два надрізи, вибухнув гнівом:
— Як ви сміли таке зробити! Як посміли! Напевне, якимсь брудним ножиком!
— Кістка стирчала, — виправдовувався Косиба, — а ніж я в окропі вимочив…
— Я вам покажу! Ви за все відповісте!
— То й відповім, — байдуже буркнув знахар. — А що було робити?
— Чекати на мене!
— Та я й послав по вас. На щастя, вас застали вдома, а що було б, якби не застали? Було пораненого без допомоги залишити?
— І ми за це вам дуже вдячні, — озвався пай Чинський. — Цей чоловік має рацію, лікарю.
— Звичайно, — неохоче погодився Павлицький. — Мене справді могло не бути вдома. Дай нам, Боже, щоб обійшлося без зараження.
Пан Чинський витягнув з гаманця банкноту й простягнув знахареві.
— Ось вам за допомогу.
Косиба заперечно хитнув головою.
— Не треба мені ваших грошей.
— Візьміть. Те, що бідним ви допомагаєте безкоштовно, це слушно, але ж від нас можете взяти.
— Я допомагаю не бідним чи багатим, а людям. А цьому паничеві, якби не сумління, то й узагалі б не допоміг. Швидше він мав би загинути, а не ця нещасна дівчина… Через нього вона тепер помирає…
Пані Чинська звернулася до лікаря французькою:
— Його вже можна перенести до автомобіля?
— Так! — відповів той. — Зараз погукаю людей. От тільки складу речі.
Він швидко зібрав розкладені бинти, закрив валізку й вийшов з нею на вулицю. Крізь вікно Антоній Косиба помітив, що доктор поклав валізку до автомобіля. І тоді в нього зродилося рішення:
«Я мушу здобути ці інструменти!»
Скориставшись метушнею, яка виникла, коли переносили молодого Чинського, знахар вийшов на вулицю. Дверцята авто були відчинені, шофер стояв по інший бік. Досить одного руху, а тоді знову забігти до хати.
Ніхто не помітив зникнення валізки. За дві хвилини авто рушило до Радолишок.
Знахар не гаяв часу. Зачинився в хаті й у гарячковому поспіху порозкладав на столі, біля Марисиної голови, здобуті інструменти, лампи поставив якомога ближче, а тоді дуже обережно надав нерухомому тілові зручного положення. Тоді перехрестився й почав оперувати.
Найперше слід було поголити волосся над потилицею. На оголеній шкірі видніла велика синя пляма. Набряк був незначний.
Він ще раз припав вухом до грудей дівчини. Серце ледве билося. Простягнув руку, вибрав гострого й вузького ножика з довгою колодочкою. З-під першого розрізу ринула темна кров, яка всякала в полотняні ганчірки. Другий, третій, четвертий… Упевнені, швидкі рухи знахаря вже оголювали пучки м’язів. Блиснула рожево-біла кістка черепа.
Так, доктор Павлицький не помилився, і кістка виявилася вдавленою, потрісканою, а кілька дрібних уламків потрапило під її поверхню й тепер тиснули на мозок.