Передусім треба було їх якомога обережніше усунути, щоб не зачепити оболонку, яка вкривала мозок. Це було надзвичайно важко й потребувало неймовірних зусиль. Тим більше, що тіло дівчини почало посмикуватися. Раптом судоми припинилися.
«Невже кінець?» — подумав знахар.
Проте операції не припинив. Не було часу перевірити пульс. Він не зводив очей з рани, не бачив, що за вікнами, втиснувшись носами в шибки, люди вперто стежать за його зусиллями.
Уже співали перші півні, коли він закінчив операцію й зашив рану. А тоді, укотре перехрестившись, знову припав вухом до серця Марисі, проте нічого не почув.
«Укол!» — майнула перша думка.
Він легко знайшов у валізці коробочку з ампулами й шприцом.
«Це ж те саме, що колов доктор!» — зрозумів Косиба.
Після нового уколу серце запрацювало вже інтенсивніше.
Тоді Антоній Косиба важко впав на лаву і, обпершись головою на руки, заридав.
Отак нерухомо він сидів годину, а може, довше, геть виснажений і напівпритомний. Потому підвівся, щоб перевірити, чи б’ється Марисине серце. Ледь чутне биття не зміцніло, проте й не ослабло.
Насилу пересуваючи ноги, знахар зібрав інструменти, помив їх і розіклав у валізці, а тоді, хвилинку поміркувавши, відніс її до стодоли, розгорнув у кутку сіно й заховав якнайдалі. Тут інструменти будуть у безпеці. Їх не знайдуть і не заберуть. А йому з таким скарбом буде настільки легше, настільки краще й швидше робити операції, навіть такі складні, як ця.
«Як її назвав доктор? — замислився він. — Трепанація черепа… Так, трепанація… Звісно. Адже я знаю це слово. Дивно, що я його чомусь забув…»
Знахар повернувся до хати, перевірив Марисин пульс, згасив світло й ліг неподалік хворої, щоб стежити за будь-яким її рухом, хоча він і не передбачав, що таке станеться.
Коли він прокинувся, сонце вже сяяло на небі. У двері стукали. Антоній вийшов і побачив коменданта відділку з Радолишок, сержанта Зьомека. Поруч стояли Мельник і Василь.
— Як там дівчина, пане Косибо? — запитав сержант. — Жива ще?
— Жива, пане сержанте, проте лише Бог відає, чи житиме й далі…
— Мушу до неї зазирнути.
Увійшли до хати. Поліцейський якусь мить придивлявся до непритомної й мовив:
— Що ж, про допит не може бути й мови. Але ви всі мусите свідчити. Гм… Доктор Павлицький сказав, що повернеться нині ввечері й випише посвідку про смерть. Він гадав, що вона ще вчора…
— То доктор поїхав? — запитав знахар.
— Виїхав з молодим Чинським, повіз його до лікарні в місті. Кажуть, що з ним усе гаразд, але говорити він не може. Одна жертва непритомна, друга позбавлена можливості ворушити губами… Подумати лишень, якби злочинець сам не зізнався, то міг безпечно втекти.
— Злочинець? А який же тут злочин? Адже це нещасний випадок, — здивувався Василь.
— Ви так гадаєте? А чи був хтось із вас на тому місці, біля повороту?
— Ні.
— А я був іще на світанку. І як вам здається, що одного дня колоди зі старого зрубу самі з’являються на дорозі й кладуться впоперек? І каміння теж впало туди саме?.. Таких чудес ще не було. Це був злочинний замах.
— Хто ж тоді це зробив?
— Хто? Та ж Зенон, отой, що його вже раніше затримували, син лимаря Войдилла.
Присутні недовірливо перезирнулися.
— Це, мабуть, помилка, пане сержанте, — озвався нарешті старий Прокіп. — Адже Зенон першим їх рятував, людей покликав, до млина їх привіз та ще й по лікаря поїхав!
— Подумати лишень, — похитав головою сержант. — Отже, це таки правда, усе, про що він розповів. Зенон говорив про це, та я йому не повірив. Гадав, що він хоче себе виправдати, щоб у суді мати пом’якшуючі обставини. Видко, у нього справді сумління прокинулося.
— І що, він сам прийшов і зізнався?
— Сам. Каже, що лихий його підбив, і що він був п’яний… Ну, але я мушу все записати.
Прокіп запросив поліцейського до кімнат, де сержант опитав усіх домочадців як свідків. Свідчив і Антоній Косиба, проте розповів небагато. Він розповів лише те, що надав потерпілим першу допомогу. Потому жінки приготували сніданок, а сержант, скориставшись нагодою, запитав у знахаря, що робити, якщо протягом от уже кількох місяців коле в правому боці. Отримавши лікувальні трави, він подякував, розпорядився, аби у випадку смерті дівчини його негайно повідомили, попрощався й поїхав.
Проте Марися не помирала. Минав день за днем, а вона лежала нерухома й непритомна. Єдина зміна, що відбулася в її стані, то була лихоманка, яка з кожною годиною посилювалася. Личко, що було біле мов крейда, дедалі рожевіло, дихання з ледь помітного робилося швидким, судомним, уриваним.