Антоній підсунув табурет, оперся ліктем об край столу й вдивлявся в блакитні жилки на заплющених повіках дівчини.
Він зробив усе, що наказувало його вміння, наказував розум, ба, навіть усупереч розумові, усупереч переконанням те, що підказував розпач і прихований у якомусь далекому куточку душі інстинкт пошуку допомоги в незрозумілій і, можливо, неіснуючій могутності чарів.
Минав час, за шибками загусала ніч. Антоній Косиба думав, думав про себе, про свою долю, про своє життя, досі таке порожнє, таке нікчемне, не пов’язане ні з чим: ані з людьми, ані зі світом. Так, не пов’язаним. Бо пов’язує лише почуття. Не хліб і не побут, не чужа доброта й щирість, навіть не впевненість, що приносиш комусь користь, а саме почуття. І щойно він прихилився до когось усією душею, як доля цю людину в нього забирала, видирала, крала…
«Знову так, як тоді», — озвалося щось у ньому, і знахар потер чоло.
І раптом усвідомив, що колись, уже дуже давно, неначе в попередньому житті, він пережив схожу втрату. Так, він був у цьому впевнений. Доля відібрала в нього ту, кого він кохав, без кого не міг існувати…
У скронях шалено закалатало, завирували думки.
«Згадати… згадати… Я мушу згадати…»
Зціпив зуби, стиснув кулаки, аж пальці увіп’ялися в долоні.
— Як це було?.. Коли? Де? Адже було… Напевно було…
Змучені нерви, здавалося, аж дрижали. Думки шарпалися, перетворюючи на невловимі клапті, на безформну білу піну, як вода на млиновому колесі, імлистим образом почали вимальовуватися риси… Ніжний овал обличчя… Легенька усмішка на вустах, світле волосся й нарешті — очі. Темні, глибокі, загадкові…
Із пересохлої, стисненої горлянки Антонія Косиби вихопилося незнайоме, і разом з тим дуже рідне ім’я, якого він ніколи не чув, і яке, проте, було йому найдорожчим:
— Беата…
Повторив його здивовано й перелякано, і з якоюсь надією. Відчував, що з ним щось відбувається, що він відкриває щось неймовірно важливе, ще мить — і йому відкриється якась таємниця…
Зіщулився в собі, заціпенів.
І раптом за вікном, у тиші, пролунав різкий, пронизливий пташиний крик. Раз, удруге, утретє…
Антоній Косиба схопився з місця й першої хвилини не міг збагнути, що сталося. Лише згодом зрозумів.
«Це Зоня ріже курку… Білу курку… Північ…»
Знахар швидко наблизився до Марисі. Як він міг залишити її так надовго… Торкнувся руки, щоки, чола… Помацав пульс, прислухався до дихання.
Не було жодних сумнівів: гарячка спала, спала надто швидко. Щоки й долоні були ледь теплими.
«Вона… вона холоне, це кінець», — подумав Антоній.
Не втрачаючи й секунди, він розпалив у печі вогонь, до маленького горщичка сипнув жменю трав. За кілька хвилин відвар для зміцнення серця був готовий. Влив до вуст хворої три ложечки, за годину пульс, здавалося, зміцнів. Знахар повторив дозу.
Минуло чверть години, і Марися розплющила очі. Тоді заплющила їх, а потому знову відкрила. Її вуста безгучно ворухнулися, вона неначе усміхнулася. Погляд був притомним.
Знахар нахилився над нею й прошепотів:
— Голубонько ти моя, щастя моє… Ти мене впізнаєш? Пізнаєш?..
Марисині вуста здригнулися, і хоча слів не було чутно, він зрозумів з поруху губів, що дівчина вимовила ті самі слова, якими завжди зверталася до нього:
— Стриєчку Антонію…
І вона глибоко зітхнула, повіки заплющилися, а груди почали здійматися в розміреному, ритмічному подиху.
Вона заснула.
Знахар упав долілиць і, ридаючи від щастя, повторював:
— Дякую Тобі, Боже… Дякую, Боже…
Уже світало. Мешканці млина прокинулися. Віталіс подався підняти заставки, молодий Василь пішов до стайні, Агата й Ольга метушилися на кухні, а Зоня сиділа на порозі й скубла білу курку.
Розділ XIV
Після двотижневої відсутності в Радолишках повернувся доктор Павлицький, і відразу назавтра його покликали до маєтку в Раєвщизні панів Скірюйнів, де наймитові січкарня поранила руку.
Тоді він і зауважив відсутність хірургічної валізки. Доктор переконував, що тоді, уночі привіз валізку, служниця переконувала, а стара Марцися й узагалі божилася, що не привіз. Будинок обшукали від льоху до горища — усе марно, і Павлицькому довелося їхати, узявши інструменти, які були в нього в кабінеті. Та повертаючись із Раєвщизни, він заїхав до Людвикова, аби розпитати тамтешнього шофера.
Той добре пам’ятав, що пан доктор виніс із хати валізку й поклав до авто, пригадував, що дорогою назад інструментів не виймали ані в містечку, ані в Людвикові, ані на станції. Пригадав також, що коли панича виносили з хати, біля автомобіля крутився знахар.