— Що ви, пане докторе, — весело вигукнула Марися. — Я зовсім здорова. От тільки трохи слабка. Якби не ота кісточка на потилиці, що має зростися, то я хоч би й зараз устала.
Лікар сухо засміявся.
— Кісточка?.. Гарна кісточка! Нічого ти, дівчино, не тямиш. У тебе був перелом основи черепа…
Знахар перебив його.
— Я готовий. Чого вам треба?
Він поставив порожню тарілку й став, мовби відгороджуючи доктора від Марисиного ліжка.
— Пане Косибо, — озвався сержант. — Ви провели після нещасного випадку операцію? Трепанацію черепа?
Знахар утупився в долівку.
— А коли й так, то що?
— Але ж ви не дипломований лікар. Вам. відомо, що законом таке забороняється?
— Відомо. Та я знаю й те, що дипломований лікар, котрий згідно із законом, був зобов’язаний рятувати життя, цього не зробив.
— Це неправда, — утрутився доктор Павлицький. — Я хотів рятувати й оглянув хвору. Виявив, що її стан безнадійний. Це була агонія.
Знахар помітив широко розплющені очі Марисі та її раптово пополотніле личко.
— Зовсім ні, — заперечив Антоній. — Жодної небезпеки не було.
Лікар аж почервонів від обурення.
— Як це?! А що ви тоді самі казали?
— Нічого я не казав.
— Це брехня!
Знахар мовчав.
— Годі про це, — утрутився сержант. — Так чи сяк, пане Косибо, ви за це відповідаєте. Хоча мушу вам пояснити, що відповідальність за це передбачена невелика, бо немає потерпілого. Не лише немає того, хто постраждав би від ваших дій, а взагалі є особа, якій це врятувало життя. Та важливіше інше: за допомогою яких знарядь ви зробили операцію?
— А хіба не однаково?
— Ні. Бо пан Павлицький звинувачує вас у привласненні його інструментів.
— Не в привласненні, а в крадіжці, — підкреслив лікар.
— У крадіжці, — повторив сержант. — Ви зізнаєтеся, пане Косибо?
Знахар потупився й мовчав.
— Пане коменданте, — вигукнув лікар. — Розпочинайте обшук. Валізка напевне десь тут, або ж її заховали в господарських прибудовах.
— Перепрошую, пане докторе, — заперечив поліцейський, — але прошу вас не командувати, що я маю робити. Це моя справа.
Він помовчав і знову звернувся до знахаря:
— То ви зізнаєтеся?
Повагавшись, Антоній ствердно кивнув.
— Так.
— Навіщо ви це зробили? Чи з метою наживи, чи тому, що без цих знарядь ви не могли врятувати жертву катастрофи?
— Це не запитання! — вигукнув лікар. — Це підказка! І зрештою, це натяжка, бо якби справа була в цьому, то цей… знахар, певне, повернув би вкрадену валізку.
— Валізка у вас? — запитав сержант.
— Так.
— І ви повернете її добровільно?
— Поверну.
— Де вона?
— Зараз принесу.
Він поволі проминув їх і відчинив двері. У вікні було видко його високу, ледь згорблену постать. У хаті ніхто й словом не озвався. За кілька хвилин Антоній Косиба повернувся з валізкою.
— Це вона? — запитав сержант у лікаря.
— Так, це моя валізка.
— Перевірте, будь ласка, чи нічого не бракує.
Павлицький відкрив валізку й побіжно передивився вміст.
— Ні, здається, не бракує нічого.
— «Здається» не враховується, — службовим тоном озвався Зьомек. — Прошу цілковито підтвердити або ж назвати предмети, які зникли.
— Нічого не бракує, — виправився лікар.
— Складемо протокол.
Зьомек вийняв із портфеля папери й заходився писати. У хаті зробилося тихо.
Доктор Павлицький був достатньо вразливим, щоб відчувати зневагу, з якою ставилися до нього всі присутні й навіть мовчазний сержант. Зневага й осуд. Невже вони праві? Але він не має чим собі дорікнути. Він чинив, як підказувало йому сумління, чинив так, як наказував обов’язок лікаря й громадянина. Якщо виконуючи його, він одночасно ставив на місце конкурента, то й тут не почувався винуватим. Кожному вільно боротися за місце під сонцем, а він, крім того, бореться законними методами. Закон і громадська мораль на його боці. Навіть якби він і не був лікарем, якби цей знахар не позбавляв би його пацієнтів, Павлицький однаково мусив би вимагати знешкодження цієї людини.
Держава турбується про здоров’я своїх громадян через сотні законів і розпоряджень. Від лікаря вимагають тривалого навчання, виснажливої практики, знань та відповідного етичного рівня. А тут звичайний темний селянин цей закон порушує. Немає жодного значення, що кілька його операцій виявилися вдалими. У тисячах інших випадків він може виявитися вбивцею. Заради чого тоді лікареві, який на свою фахову освіту витратив силу-силенну грошей і багато років, добровільно відмовлятися від своїх прав, байдуже спостерігаючи за шкідливою й небезпечною діяльністю якогось неотеси, а на додачу ще й голодувати?