Лешек слухав її дуже уважно, і йому спало на думку, що він, може, неслушно звинувачував матір і доктора Павлицького у свідомій брехні. Мабуть, обоє були переконані, що Марися, яка помирала, коли вони від’їжджали, так і не одужала. Розповідь цієї молодої жінки свідчила на їхню користь. Та пізніше мати явно мусила довідатися, що Марися жива. Чому ж вона тоді не написала йому про це жодного слова? Чому батько не згадував, чому він дізнався про це лише в Людвикові, та ще й зовсім випадково?! У цьому була їхня провина, і він їм цим дорікав. Та зараз його докори послаблювалися почуттям власної несправедливості. Занадто суворо й поспішно засуджував він батьків і Павлицького.
— А чи тепер панна Марися цілком здорова? — запитав Лешек.
— Їй нічого не бракує. Навіть погарнішала, як і колись виглядає, — засміялася Зоня. — От тільки велику гризоту має, бо весь час заплакана ходить.
— Яку гризоту?
— Хіба я знаю? Але клопотів, певне, у неї аж задосить. По-перше, вона роботу втратила через оту хворобу. Пані Шкопкова вже іншу до крамниці найняла. Кажуть, якусь родичку.
— Ну, це дурниці! А що ще?
— Та ж через Антонія. За оту крадіжку і що він, начебто незаконно лікує, його на три роки до в’язниці посадили.
— Це неможливо!
— Можливо, бо посадили.
І Зоня докладно розповіла Чинському, як усе було.
— Радилися ми тут, як його рятувати, але який же тут може бути рятунок, — закінчила вона. — А тепер звиняйте, мені до господарства треба. Марися, певне, хутенько надійде.
І вона вийшла, а Лешек розчулено почав роздивлятися інтер’єр кімнати. У всьому вбачалося Марисине замилування до чистоти й естетики. Скільки ж напрацювалися її бідолашні рученята!
«Відтепер цьому кінець!» — думав він, і його охоплювала невимовна радість.
За вікнами падав лапатий сніг, дедалі густіший і густіший.
«Щоб вона тільки не заблукала», — хвилювався Лешек.
І раптом почув тупання в сінях. Був упевнений, що це вона. Стояв посеред кімнати й чекав. Двері відчинилися. Марися зупинилася на порозі, скрикнула й замалим не впала, якби він вчасно не підхопив її. Тримав ув обіймах, обсипав поцілунками вуста, очі, від доторку його рук танув сніг на її пальтечку.
Марися поступово опритомнювала.
— Кохання моє єдине, — шепотів він. — Щастя моє… Нарешті ти зі мною, жива й здорова, і моя… Усе піднялося проти нас, але тепер нас ніщо не розлучить, ніщо не розділить… Певне, ти думала, який я поганий, що забув тебе… Але це неправда! Присягаюся, що це неправда! Скажи, що ти мені віриш!
Марися притулилася до нього.
— Вірю, вірю, вірю…
— І кохаєш мене досі?
— Кохаю. Кохаю дужче, ніж будь-коли раніше.
— Сонце моє! Скарбе мій! А скажи, ти ж не думала про мене погано?
Помітив у її очах вагання.
— Поганого не думала, — озвалася вона врешті. — Ні. От тільки було мені страшенно сумно. Я так чекала… Так страшенно чекала… Стільки днів.
— Повір мені, — споважнів Лешек, — що ти однаково щасливіша за мене. І я стільки днів пережив, але вони були стократ, тисячократно важчі, ніж твої. Бо я нічого не сподівався.
Він замовк, а тоді додав:
— Мене ввели в оману.
Марися похитала головою.
— Не розумію.
Йому було складно наважитися розповісти правду. Нарешті видушив:
— Від мене приховали, що ти видужала. Ні, я не думаю, що то був лихий намір. Спочатку твій стан був безнадійний, а потім… Адже ніхто не знав, що ти для мене — весь світ. І мені нічого не сказали.
Марися кивнула, і в очах у неї зблиснули сльози.
— Тепер уже знаю, тепер я розумію. І… тобі було сумно… що мене немає?
— Сумно? — вигукнув він. — Марисе! Ось тобі докази! Ось! — сягнув до однієї кишені, до іншої, обшукав скрізь.
— Певне, я ці листи залишив у Людвикові на столі. Але прочитаєш завтра.
— Ти писав до мене, Лешеку? — здивувалася дівчина.
— Не до тебе, щастя моє! — заперечив він, прикусивши вуста. — То були прощальні листи. До батьків, до друзів. Я приїхав учора, нині вранці написав їх. А ввечері…
Він глянув на чорні шибки, до половини засипані снігом.
— О цій порі… мене б уже не було.
— Лешеку! — нажахано вигукнула дівчина.