— Ти помиляєшся, люба Елю. Ти чітко сказала мені тоді, що слід приховати від Лешека те, що Марися одужала.
— Але це задля його ж добра.
— Це вже інша справа.
— Задля його добра. Я хотіла, щоб цей роман вивітрився йому з голови.
Пан Чинський нетерпляче ворухнувся у фотелі.
— Як ти можеш це називати романом? Тепер, коли прочитала ці листи?
— Я аж ніяк не наголошувала на цьому слові.
— Крім того, він пише, що був із нею заручений, називає її своєю нареченою, запевняє, що невдовзі вони мали повінчатися.
— Я б ніколи на це не погодилася, — вибухнула пані Елеонора. — Ніколи не благословила би!..
Пан Чинський підвівся.
— Тепер я сумніваюся, що він, наш син… прийняв би наше благословення, навіть, якби ми про це благали! Навіть, якби благали! Елю, невже ти не розумієш, що сталося й що могло статися? Ти усвідомлюєш, що ми замалим не вбили нашу дитину?! Що дай нам Боже не втратити його назавжди?!
Він геть розхвилювався. Схопився за голову й бігав по кімнаті, повторюючи:
— Йому тридцять років!
— Отож. Тим гірше, якщо він у свої тридцять хоче погано розпорядитися своїм життям. Було би слабкістю й опортунізмом відмовлятися від принципів заради егоїстичної приємності отримати схвалення сина, який хоче так нерозумно влаштувати своє життя.
— Інакше кажучи, — засміявся пан Чинський, — ти волієш втратити сина, аніж відмовитися від власного бачення його щастя?
— Я цього не сказала.
— Тоді що ти сказала?!
— Що мушу дотримуватися принципів… але…
— Що — але?
— Але мені самій не стає вже сили, а в тебе, на жаль, я її теж не бачу.
Пані Елеонора важко похнюпилася.
— Абсурд, моя люба, — упевнено вигукнув її чоловік. — Припустімо, що ми сильні, що не поступимося нашими засадами. І на що перетвориться наше життя? Ми утворимо прірву між нами й істотою, яка становить єдину мету нашого існування, єдиний наш плід, єдине виправдання.
Поклав дружині руку на плече.
— Скажи, Елю, хто в нас залишиться? Що нам залишиться? Ти уявляєш собі, як ми житимемо далі?
Пані Чинська кивнула головою.
— Ти правий.
— Безсумнівно. І ще одне: ми не знаємо цієї дівчини. Наше ставлення до неї спирається лише на її низьке соціальне походження. Нам нічого про неї не відомо, крім того, що вона була продавчинею в крамничці, але ми знаємо, що її покохав наш син. Невже ти думаєш, що він міг би покохати істоту вульгарну, нерозвинену, дурну, словом, позбавлену будь-яких достоїнств? Хіба ти не пригадуєш, як сама помітила в нього спостережливість, його влучні зауваження про знайомих і критичне ставлення до жінок? Чому ж тоді, нічого не знаючи про дівчину, яку він вибрав, ми припускаємо найгірше? Ми ж так само можемо сподіватися, що вона виявиться чимсь незвичайним. І я переконаний, а ти ж бо знаєш, я слів на вітер кидати не люблю, що більшість наших упереджень розвіється, коли ми з нею познайомимося.
Пані Чинська сиділа мовчки, поклавши голову на руки і, здавалося, вдивлялася в килим.
— Якщо ж наші застереження навпаки зростуть, то повір мені, — продовжував пан Станіслав, — що й Лешек їх із часом поділятиме, коли матиме можливість бачити її поруч із нами, у нашому середовищі.
— Що ти маєш на увазі?
— Я думаю, що найрозсудливіше — це забрати цю Марисю до нас.
— До нас? До Людвикова?
— Звичайно. І ще додам, що із цим запрошенням слід поквапитися.
— Чому?
— Бо якщо ми не продемонструємо зараз Лешекові наші добрі наміри, якщо він бодай на мить подумає, що наші дії були навмисними і ми й далі прагнемо відірвати його від Марисі… Тоді вже буде запізно. Хтозна, чи не забрав він її із цього млина й не повіз до когось зі своїх друзів?
— Що ж робити? — стиснула руки пані Чинська.
— Їхати туди якомога швидше.
— Куди? До млина?
— Так. Якщо вже не запізно.
Пані Чинська швидко підвелася.
— Добре. Пошли по шофера, нехай під’їжджає.
Пан Станіслав обняв дружину.
— Спасибі тобі, Елю. Ми про це не пошкодуємо. Ми старіємо, дорога моя, і потребуємо дедалі більше тепла.
Коли він вийшов з кімнати, пані Чинська витерла хустинкою сльози.
За десять хвилин великий чорний лімузин рушив від ґанку. Чинські поринули у свої роздуми й не обмінялися жодним словом, навіть забули сказати шоферові, куди їдуть.
Та він і сам добре знав. У Людвикові всім було відомо, куди й навіщо їдуть їхні господарі. А як же інакше? Існують закони, що керують усіма серцями однаково, усі їх відчувають і розуміють.
Довгий, важкий автомобіль звернув з рівного гостинця на бічну дорогу. Тут сани, навантажені зерном, покраяли шлях глибокими борознами, і доводилося їхати повільно, обережно. Яскраві фари водили вгору й униз снопами блакитного світла, вихоплюючи з порожнечі несподівані обриси вільх, оброслих сніговим покровом, чорні верби з тоненькими галузками й нарешті стрімкі дахи Прокопових будівель і сталактити бурульок, що звисали замерзлим водоспадом.