Сніг перестав падати, і шофер здалеку побачив біля млина людвиковські сани.
— Наші коні коло млина, — мовив він, не озираючись.
«Слава Богу, що вони ще тут», — подумали Чинські.
Побачивши світло фар, з дому вийшов кучер, який, укривши коней попонами, сам грівся на кухні біля печі, і старий Мельник, який уважав своїм обов’язком привітати людвиковського дідича.
— А син ваш, паночку, — сказав Прокіп, — тут у прибудові, у панни Марисі. Дозвольте, проведу.
— Спасибі, Прокопе! — відказав пан Чинський і, узявши попід руку пані Елеонору, прошепотів: «Пам’ятай, Елю, як хочеш чиєсь серце здобути, треба спершу своє віддати».
— Я знаю, мій добрий друже, — пані Елеонора стиснула його плече. — І не бійся.
Вона вже пересилила себе, углибині душі змирилася з тим, що зовсім недавно вважала би для себе ганьбою. Удруге в житті доля примусила її переступити цей поріг. Колесо фатуму знову крутнулося й зупинилося в ту тривожну мить, у хвилину неспокою й непевності перед хатинкою з маленькими квадратними віконцями.
На стук у двері Лешек голосно, упевнено, може, навіть виклично, відповів:
— Заходьте!
Ще кілька хвилин тому вогні фар попередили його про приїзд батьків. Він знав, що це вони. Але не знав, із чим прийдуть. Отож схопився й затулив собою Марисю, наче прагнув захистити її від наближення небезпеки. Обличчя його зблідло й посуворішало. Лешек зціпив зуби, бо з язика вже рвалися різкі, безжальні, гіркі слова. І чекав.
Двері відчинилися. Батьки ввійшли. Вони може на одну-єдину секунду зупинилися на порозі, але він уже все зрозумів. Обличчя батька випромінювало добру, тиху усмішку, материні очі почервоніли від сліз, вуста тремтіли.
— Синку мій! — ледь чутно прошепотіла вона.
Лешек кинувся цілувати їй руки.
— Мамо! Мамо!
У цих двох здушених вигуках було все: і біль, і докір, і надія, і жаль, і прохання пробачити, і саме прощення. Уся історія страждань, внутрішньої боротьби, звинувачень і ніжної турботи, жорстоких ультиматумів і найревнішої чулості, усе містилося в цих двох словах: синку, мамо, бо це ними продиктовані вічні трактати, непорушні союзи, найсвітліші перемир’я.
Вони кинулися одне одному в обійми, нічого більше не кажучи, нічого не думаючи, нічого не прагнучи, крім одного — аби те, що в них ожило такою світлою правдою, ніколи більше нічим не затьмарилося.
Пані Чинська отямилася першою й лагідно озвалася:
— Дозволь, Лешеку, познайомитися із твоєю майбутньою дружиною.
— Мамо! Подивися на цю найкращу на світі дівчину… Яку я люблю не так сильно, як вона на те заслуговує.
Марися стояла, потупившись, знічена й несмілива.
— Ми з батьком, — сказала пані Елеонора, — долучимо наші почуття до твоїх, сину, і може, тоді запанує якась рівновага.
Вона підійшла до Марисі й погладила її зашарілі щоки.
— Глянь на мене, я хочу зазирнути у твої очі й переконатися, чи дуже ти його кохаєш.
— Дуже, пані! — тихо мовила Марися.
— Я не пані для тебе, люба дитино. Я хочу бути для тебе матір’ю.
Марися нахилилася й припала вустами до рук цієї гордовитої дами, яка ще недавно була для неї зовсім чужою, суворою панею, грізною й недосяжною, і яку вона тепер мала право називати матір’ю.
— Дозволь же й мені, — пан Чинський простягнув до Марисі обидві руки, — подякувати тобі за щастя нашого сина.
— Це я завдяки ньому щаслива! — усміхнулася Марися, яка трохи посміливішала.
— Ви тільки погляньте, яка вона гарна! — вигукнув Лешек, який досі спостерігав за цією сценою з якимсь радісним заціпенінням.
— Вітаю тебе, хлопче! — батько поплескав його по плечу.
— Є із чим, правда? — Лешек гордовито скинув головою. — Але ви її ще не знаєте. Коли познайомитеся так, як я, то побачите, що це справжній скарб, просто втілене диво!
— Лешеку! — засміялася Марися. — Як тобі не соромно так обманювати! Після такої реклами твої батьки дошукуватимуться в мені бодай чогось на її підтвердження! Як же прикро вони розчаруються, коли виявиться, що я проста й дурненька дівчина…
— Твоя скромність, — перебила пані Чинська, — це вже величезне достоїнство.
— Це не скромність, пані, — Марися похитала головою. — Будь ласка, не думайте, що я не усвідомлюю, хто я така, і як важко мені буде, скількох зусиль, якої праці коштуватиме, щоб наблизитися до рівня Лешека, і вас, і вашого світу бодай настільки, щоб не осоромити Лешека моєю відсутністю освіти й виховання. А якщо я наважилася на це, якщо попри все погодилася на будь-які… розчарування… приниження, то лише тому, що я так сильно його кохаю…