У перші роки свого поневіряння він силкувався подолати цю перешкоду, котра закривала його пам’яті шлях до минулого. Він усвідомлював, що в його житті були роки молодості й дитинства. В обережних розмовах з випадковими співбесідниками він довідався, що всі пам’ятають свої дитячі літа. Пізніше він нікому не розповідав про свою дивну особливість, бо йому ніхто не міг повірити. З нього лише сміялися й висловлювали припущення, що він, певне, має причини забути власне минуле, але він продовжував напружувати мозок, намагався брати приступом цю стіну, проте після кожного наступу повертався до дійсності змучений, виснажений до краю, напівбожевільний, і щоразу обіцяв собі, що більше не зробить жодної спроби.
Минали роки. Він звик, змирився із цим, і вже навіть присягатися не треба було. Лише іноді якась подія мимоволі викликала в ньому цей страх, що його кожна людина відчуває, зіштовхнувшись із незрозумілими для себе силами, які живуть у ній самій.
Найкращим способом відволікти думки від цих справ завжди була праця, тому Антоній Косиба саме через те охоче брався до найважчої.
Того дня він із самого ранку разом з кількома в’язнями відкопував каналізаційну трубу. Після кількаденної відлиги поверхня землі перетворилася на розмоклу кашу, зате глибші шари ще пам’ятали люті морози, і треба було добряче напрацюватися кайлом і лопатою.
Біля десятої з боку канцелярії підійшов старший наглядач, Юрчак.
— Ого, когось на побачення покличуть, — припустив один із бувалих в’язнів.
І не помилився. Покликали Антонія Косибу.
— Якась молода пара до тебе, — пояснив наглядач.
— До мене? Це, певне, помилка.
— Ти не розбалакуй, а ходи до кімнати побачень.
У цьому приміщенні Антоній ще ніколи не був. Ніхто його не провідував, тож тепер він губився в здогадах, хто ж це може бути. Якщо Василь із Зонею, то наглядач не назвав би їх «молодою парою».
У першу мить напівморок, що панував у кімнатчині, переділеній ґратами, не дозволив йому впізнати Марисю, тим більше, що вона була не у своєму пальтечку й беретику, а в елегантній шубі й капелюшку. Поруч із нею Антоній побачив молодого Чинського.
Косиба ледь не відсахнувся. Передчуття підказувало йому, що на нього чекає щось погане, якась лиха звістка, несподіваний удар. Чому вони разом, і що означає це нове Марисине вбрання?
— Стриєчку Антонію! — вигукнула дівчина. — Ви мене не впізнаєте?
— Добридень, пане Косибо, — вигукнув і собі Лешек.
— Доброго дня, — тихо відказав Антоній.
— От бачите, немає чого перейматися, — весело мовив Чинський. — Тепер уже все піде добре. Якби я раніше довідався про ваші негаразди, що сталися через нас, то давно зайнявся б вашою справою. Але тепер ви недовго тут сидітимете. Ми зробимо все, щоб прискорити апеляцію, а після неї, я певен, вас звільнять. Як ви почуваєтеся?
— Спасибі, ну, як у в’язниці…
— Любий стриєчку, ви так змарніли, — озвалася Марися.
— А ти погарнішала, голубко, — усміхнувся він до неї.
Марися кивнула головою.
— Це від щастя.
— Від щастя?
— Так, великого щастя, яке мене спіткало.
— Яке ж це щастя? — запитав Косиба.
Марися взяла Лешека попід руку й мовила:
— Він повернувся до мене, і ми більше ніколи не розлучимося.
— Марися погодилася стати моєю дружиною, — додав Чинський.
Знахар обіруч схопився за ґрати, які відділяли його від них, немовби боявся, що от-от упаде.
— Як це? — здушеним голосом запитав він.
— Так, стриєчку, — з усмішкою відповіла Марися. — Лешек вилікувався й повернувся. Бачиш, як несправедливо ти його засуджував. Він мене дуже кохає, майже так само сильно, як я його…
— Навпаки, — весело перебив її Лешек, — я значно дужче!
— Це неможливо. І ми невдовзі поберемося. Ми приїхали сюди разом з Лешековою мамою. І мама купила мені всі ці чудові речі. Як я тобі подобаюся, стриєчку?
Лише тепер вона помітила дивну пригніченість свого старого друга.
— Ти не радієш моєму щастю, стриєчку? — запитала вона й раптом зрозуміла. — Це так неделікатно з нашого боку, тоді як ти мусиш бути тут. Не гнівайся за це!
Знахар знизав плечима.
— Та хто ж гнівається… Ну… Не сподівався я… Дай вам, Боже, усього найкращого…
— Спасибі, сердечне спасибі, — підхопив Лешек. — Але не засмучуйтеся своєю долею. Ми доручили вашу справу найкращому тутешньому адвокатові, Корчинському. Він стверджує, що зможе вас звільнити. А йому можна довіряти.