На березі ніхто навіть не ворухнувся. Компанія просто реготала. Марек стрибнув уперед, але міцна рука втримала його на місці.
– Заспокойся, хлопче, там навіть метра немає. Нехай заморозить яйця, вже не захочеться героя з себе стругати.
Звичайно, через кілька секунд журналіст встав і глибоко вдихнув повітря. Але замість того, щоб зберегти рівновагу, він продовжував стискати камери. У цієї історії міг бути лише один кінець. Було кілька кашлів і хрипів, потім він упав на спину. Журналіст пірнув вдруге. Наступного разу, коли він виринув на поверхню, він ніби отямився і спробував відновити рівновагу, розмахуючи руками, як канатоходець. Це спрацювало, він стояв стабільно.
- Допоможіть? – чи то спитав, чи то покликав він.
— На жаль, — відповів міліціонер у званні штабного аспіранта. – Пана тут немає. Тому ми не можемо допомогти.
— Як це мене немає? – відповів потенційний утопленик, все ще мляво намагаючись утримати рівновагу. Вода була неглибока, але дно було мулисте.
– Так, немає. Це закрита зона. Проникнення до неї, незаконний вихід на місце злочину чи приховування слідів можуть обернутися досить приємною такою відсидкою. Отже, пана тут немає.
- Немає? – почав цокотіти зубами журналіст. Він вчепився в зрадницьку байдарку.
– Ну, хіба що пан тут є.
– Сам не знаю…
– Вибір простий, – продовжив поліцейський, явно природжений жартівник. – Або пана тут немає, ніхто нічого не бачив, і ви повернетесь цим "Титаніком" на берег. Звісно, єдиними фото будуть фотографії з рентгена на виявлення пневмонії.
– А якщо є?
– Ну, це змінює ситуацію. Якщо є, ми маємо вас затримати, конфіскувати техніку та передати прокурору, який як раз тут присутній.
Цього разу з води долинав лише цокіт зубів, який за гучністю, ритмом і складністю аранжування зрівнявся лише з грою на кастаньєтах.
— Ну, то як, є там пан чи ні?
– Ннне ммма мммммене…
Товариство знову вибухнуло реготом.
– Гаразд, шоу закінчилося, ідіть сюди, а то замерзнете дорогою до берега. Є ковдри і гарячий чай. Ми вивеземо вас на берег.
– Давайте, друзі, допоможемо бідолашному, – голосно сказав власник могутніх рук. – Він може і журналіст, але колись був людиною.
Сміх знову перекотився через групу. Проте ніхто не став лізти у воду, перечекали на березі, доки тип вирвався з мокрої пастки.
– До роботи, панове, – цього разу крикнув Марек. – Думаю, ніхто не хоче, щоб нас тут застала темрява
Але він був упевнений, що вони засидяться тут допізна. І він не помилився.
РОЗДІЛ 14
Кшисєк дістав свій телефон і зробив фото. Холера. Неможливо. НЕМОЖЛИВО!
Що робити? Повертатися додому? Скасувати зустріч. Втекти? Поговорити з Генрі? Подзвонити братові? Що робити?
Дихай, Кшисєк. Внутрішній диявол хихотів і тримався за живіт. Агент Малдер теж сміявся. Справа розкрита! Вбивці завжди роблять помилки. Завжди. Рано чи пізно. Але цього разу це було рано чи пізно? Він мав про це подумати. О так, обмислити. По дорозі на Жешув. З роздумів його вивело сигнал смс-повідомлення. Роздумів? Скоріше, шоку.
Карасінський Лікар: Жешув Хубала 190 чекаємо
Кшисєк: Їду. Буду там макс через годину.
Він натиснув кнопку "Старт" і дав задній хід. Двері гаража автоматично відчинилися. Датчики заднього ходу та камери вивели його на вулицю. Залишилося лише натиснути на газ і поїхати. Може, він не повернеться? Може, піти в поліцію? Потім. Спочатку треба подумати. Спокійно.
Хлопець не насолоджувався поїздкою, їхав практично на автопілоті. Мозок зосередився лише на одному: що це все означає? Чому в системі навігації знаходилися адреси останніх вбивств? Головним чином – тому що, звісно, були й жешувські та інші, яких він ні з чим не асоціював. А ця вчорашня Ниса... Якуб не виспався, цілу ніч був у дорозі, не дивно, це ж таки шмат дороги. Це він вбивав?
Чи якесь інше пояснення, друже? – недбало запитав агент Малдер. – Він був у ЦИХ місцях. Припадково? Курва, я так не думаю.
Мотив?
Вирізав в пень конкуренцію. Нечесну — справа агенту Малдеру була зрозумілою.