– У якому віці?
– Ми орієнтуємося на вісімнадцяте століття, а точніше на тисяча сімсот сорок дев’ятий рік. Жінку на ім'я Барбара Шван звинуватили в тому, що вона є відьмою. На відміну від інших випадків, тут ми маємо справу з винною жінкою, бо вона вбила своє немовля, а до дітовбивства в той час ставилися дуже серйозно. Я маю на увазі те, що деяких жінок навіть звинувачували в чаклунстві через те, що вони мали вдома дзеркало. Тут маємо тяжкий злочин, дітовбивство. Сьогодні в результаті такого вчинку можна навіть стати знаменитістю, а раніше людей просто вбивали, причому дуже витонченим способом, в деяких регіонах карою було перепилювання пилкою навпіл.
– Досить брутально, навіть на ті часи?
– До дітовбивств відносилися серйозно. Турбота про нащадків закладена в наших генах. Єдине, що говорить на її захист, це її вік. Їй було чотирнадцять років. Сьогодні це, мабуть, пояснили б післяпологовим шоком, порадили б відвідати психолога, ізоляцію і так далі.
– Дивно, той самий злочин, а таке різне покарання протягом двохсот п’ятдесяти років.
– Тема не для однієї книги. Справа в тому, що її звинуватили, а кат, застосувавши складні тортури, включно з ламанням на колі, беззаперечно довів, що жінка була відьмою.
– Значить, на неї чекало багаття?
– Ну ні. Страту провели досить просто, ймовірно, щоб покінчити з дівчиною після жорстоких тортур. Їй було чотирнадцять, вона була ще дитиною. Покаранням було відрубання голови сокирою. Голову Барбари накололи на пику і виставили на міських мурах. Класичний профілактичний елемент. Кілька тижнів голова дивилася в бік міста. І ось ми підійшли до найцікавішого моменту.
Кшисєк, незважаючи на кілька інших справ (зовсім неважливих, таких як пухлина мозку та вбивця знахар), був глибоко поглинений історією Карасінського.
– Ну, я не можу дочекатися, – швидко сказав він, відчуваючи, що господар, мабуть, бавиться так само в очікуванні підсумування.
– Наші часи. Якась Барбара Шельонґ була вбита в Моронзі ударом сокири по шиї. Власне, різницької сокири. На щастя, хтось сполошив убивцю, бо він не встиг відрізати голову і наткнути її на піку, а одну мав напоготові. Правда, це була спритно перероблена та посилена телескопічна вудка, але вона голову, мабуть, втримала.
– І це в цій Відьминій вежі?
– Ні, на кіркуті, тобто на єврейському кладовищі. Там, у Моронгу, проводили страти, тож злочинець трохи знав історію. Тобто людей на цвинтарі не вбивали, доки там не поставили ешафот.
– Два швидких запитання, – схвильовано сказав Кшисєк. – Барбара, сучасна, була цілителькою?
– Навпаки. Вона була акушеркою і приймала пологи. Нібито, вона також займалася випадками, коли хтось дитину не бажав. Тому він ідеально вписується в дітовбивство. В чари - вже менше.
Кшисєк почухав підборіддя.
– Якщо подумати... Ми не знаємо напевно, який головний мотив убивці. Може, ми дивимося занадто вузько? Можливо, цілителі - лише вибірка?
– Саме так, – погодився доктор Карасінський. – Проте не можна занадто займатися дрібницями, бо тоді кожне вбивство стане для нас підозрілим.
– Друге питання. Ти казав, що хтось його налякав. Чи є показання свідків?
– Авжеж, – втішився господар, ніби тільки й чекав цього запитання, мабуть, приберігши його для великого фіналу розповіді. – Є навіть портрет по пам'яті.
– Та що ти кажеш?! Швидше покажи мені. Ти маєш його?
– Маю. Є тільки одна заминка, одне маленьке "але".
– Яке? – Кшисєк думав лише про те, чи скоро він побачить обличчя Якуба, достовірно передане поліцейським рисувальником.
– Це сталося тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року.
– Що?
– Добре подумайте, що це може означати.
– Що він не наша людина?
– Це може бути наша людина. Тоді йому було, на перший погляд, років двадцять, принаймні так сказав свідок.
– Не знаю, – ентузіазм Кшисєка згас.
– Це може бути один і той же тип, наслідувач або, можливо, спадкоємець.
– Я сьогодні дам це хлопцям на обговорення. Але покажіть мені цей портрет.
Лікар Яцек Карасінський посунув до нього ноутбук. Портрет по пам'яті був частиною канону досить загадкового мистецтва: малюнки людей з абсолютно ні на кого не схожими обличчями. І особливо це стосується Якуба. І вік не співпадає.
– Я роздрукував це все для вас, це тут у папці. Також є певна інформація про те, хто вів справу. У вас є зв’язки в поліції, тож, можливо, ви зможете дізнатися більше, можливо, вам дістануться якісь документи.
– Дякую, – відповів Кшись. – Знаю, що по мені не видно ейфорії, але треба все це повільно переварити.
– Чудово розумію. – щиро посміхнувся Карасінський. – Зі свого боку, я повинен визнати, що я трохи занурився в це питання, хотів би колись зустрітися на тих ваших нарадах і обговорити це.