ешті з Артемом, що вдалося все згадати і, що найголовніше – він, здається, вибачив її. Ольга завжди знала, наскільки велике та шляхетне серце в її коханого, але навіть не думала, що настільки.- Я боялася…. Я так боялася… Боялася ,що ти ненавидиш мене - раз за разом повторювала вона. -Дурненька.. Ну як? Як, скажи мені, я можу ненавидіти тебе, янголе мій? – сказав Артем, пригортаючи Олю до себе так, наче боявся, що вона в одну мить може зникнути, наче якесь мимолітне видіння. -Я ж…. Я ж зрадила тебе, наших малят…Я…Я стільки часу мовчала, стільки часу не давала про себе знати… - Оля схлипнула.- Марічка, Павлик… Малята мої… Янголята… Господи… Як вони там без мене?... -Марічка..- Артем сумно посміхнувся.- Ти знаєш, Олю, вона в нас не за роками доросла. Вона так допомагає в домашніх справах, допомагає мамі та Мілі з Павликом.. -Марічечка… Моє сонечко…Моє янголя… - з неймовірною ніжністю прошепотіла Оля, згадавши, якою вимоленою та вистражданою була Марічка для них, адже Ользі довгий час ставили діагноз безпліддя… Як вона ридала…. Так, не плакала, а саме ридала від щастя, коли вперше взяла на руки донечку. В перші роки життя маленької принцеси Ольга майже не розлучалася з донею, всю себе присвячуючи їй, за що Марічку доволі часто називали матусиною донею. Однак, не зважаючи на надлишок батьківської та материнської любові, уваги, дівчинка не виросла вередливою та розбещеною, ніколи не проявляла ревнощів, коли Ольга після появи на світ Павлика почала більше уваги приділяти йому і навпаки – в усьому допомагала матусі. А зникнення Олі стало для дівчинки справжнісіньким стресом, котрий був потужним і в тому сенсі, що Марічка ніколи не вередувала, не плакала за мамою напоказ, а навпаки- доволі часто тримала все в собі, щоб не надокучати своїми примхами бабусі чи татусеві. Серце Олі боляче стиснулося, коли вона уявила, що ж саме довелося пережити її любій принцесі. -Моє сонечко…Як би я хотіла зараз пригорнути її до себе.. Поцілувати в щічки та подивитися в голубі оченята…- тремтячим голосом сказала Оля і раптом сильно стиснула руку чоловіка.- Артеме, я так хочу побачити їх… Побачити своїх… Наших янголят… -Ти побачиш…Зовсім скоро обов’язково побачиш…. – Артем знову поцілував долоні коханої.- Просто завтра я привезу їх до тебе, присягаюся. Лишилося тільки вийти звідси і я зроблю все, як ти захочеш! -Виписатися? –стривожено запитала Оля, пильно подивившись на Артема, шкіра якого й досі залишалася блідою. – Артеме, ти впевнений, що все гаразд і що ти добре почуваєшся?- стривожено запитала Ольга, погладивши Артема по обличчю, а він, в свою чергу, перехопив її руку та притиснув до своїх вуст, заплющивши від насолоди очі. -Я більш, ніж впевнений в цьому, мій янголе, бо мої найкращі ліки зараз тут, зі мною. Ось… Послухай.. – з цими словами Артем приклав руку Ольги до своїх грудей.- Чуєш, моє серце б’ється… І б’ється воно завдяки тобі… Завдяки тобі, мій янголе.. Тільки завдяки тобі… -О, Артеме…- тільки й сказала Оля, а на її очах виступили сльози. Вона ніжно погладила коханого по обличчю. – І, все ж таки, бережи себе, гаразд? Заради мене, заради наших малюків… Артем знову поцілував долоню коханої. -Я присягаюся… Тепер я присягаюся, що все буде гаразд… В мене тепер все буде гаразд, бо ви – мої крила… - сказав Артем, а Оля ж, в свою чергу, нарешті наважилася запитати коханого про те, що її мучило стільки часу. -Артеме, скажи, а… - опустила Ольга очі, дивлячись на свій доволі таки кругленький животик, а Артем, в свою чергу, без зайвих слів зрозумів, що ж саме зараз тривожило душу його коханої. -Я знаю, про що ти хочеш зараз запитати…. Я знаю, що тебе хвилює.. Тому скажу прямо – я завжди мріяв про велику родину. І мені не важливо, хто батько твоєї дитини –я чи… -Хай би там як не було, я хочу, щоб ти знав – я не зраджувала тобі навіть в думках… - сказала Оля і раптом опустила очі, зрозумівши, що збрехала, і згадавши той раптовий поцілунок, що відбувся між нею та Толею. «Але ж, це зовсім не те, це був дружній поцілунок, поцілунок вдячності…»-подумала Ольга і її серце раптом стиснулося. Вона відчула провину перед Анатолієм, який стільки зробив для неї, який разом зі своєю матір’ю Параскою Степанівною врятував життя Олі та її малюка. -Артеме… Любий мій… Мені стільки всього потрібно тобі розповісти…- з сяючими, наче в дитини, очима, ледве чутно сказала Оля, а Артем, в свою чергу, посміхнувся та погладив кохано по голові. -Розповіси. Обов’язково розповіси, кохання моє! А зараз відпочивай… Відпочивай, сонечко…- з ніжністю сказав він. -А ти? – ледве чутно запитала Оля, очі якої і самі закривалися. -А я побуду біля тебе… Відпочивай… Відпочивай, серденько моє…- з ніжністю сказав Артем, погладжуючи Олю по волоссю. Повіки жінки ставали все важчими, а потім і зовсім закрилися. Вона заснула - вперше за довгий час настільки міцно і настільки солодко. А Артем, в свою чергу, просто з посмішкою спостерігав за нею. І більшого щастя для нього в ту мить годі було й придумати… «Тепер ми разом… Ми завжди будемо разом…» -подумав він, поцілувавши руку коханої… * * * Тим часом, Сергій Дмитрович Мураєв знаходився в процедурному кабінеті таєї ж самої лікарні. Медсестри робили йому перевязку руки. Детектив до хрусту скрипів зубами, ледве стримуючи крик від болю. Варто сказати, що за своє доволі таки насичене життя чоловік вже звик до болю, травм та поранень і тому зараз таким пригніченим детектив був не настільки через те, що зазнав травми, а як через те, що їм не вдалося зловити Чернобаєва. Цей негідник виявився настільки спритним, що його не змогли спіймати навіть кремезні хлопці детектива Мураєва. -Ви як, Сергію Дмитровичу? - запитав в детектива один з його помічників в той час, коли Мураєв скрипів зубами від болю, а мердсестри, в свою чергу, витягнули з руки детектива злощасну кулю. Один з помічників Мураєва не витримав цього видовища і, щоб не показати своєї слабкості, щось буркнув і вийшов геть з кабінету. Однак, зараз Мураєва хвилювало зовсім інше. -Не встигли взяти мицього покидька! Не встигли! – на емоціях крикнув Сергій Дмитрович і навіть вдарив кулаком по столі, від чого навіть скрикнув від болю. -Ну, що ж Ви так, СергіюДмиттровичу?! –з докором сказала Мраєву медсестра, поправляючи йому пов’язку. -Вибачаюся… Нерви…- винуватим тоном сказав Мураєв, опустивши очі. – Отже так, хлопці…- сказав детектив, звертаючисьо своїх помічників. – Ми повинні все, аби спіймати Чернобаєваякомога швидше. -Це так, Сергію Дмитровичу, однак,для затримання потрібні, по перше, привід та докази, а по-друге, міліцейськй ордер на арешт. Тобто, для пункту два, як Ви розумієте, потрібен пункт один.. Сергій Дмитрович потгнувся за своїм портфелем і іщулився від болю. -Портфель мій мені подай…- сказав він одному зі своїх помічників і той миттю виконав прохання Мураєва. Щурячись від болю та відкривши таки свій портфель однією рукою, ігноруючи при цьому зауваження медсестри, Мураєв дістав звідти течку з паперами і компакт-диск. -Дивися… - сказав він своєму асистентові.- В цій течці є повне досьє на Чернобаєва. Якщо вмістт цієї течки детально вивчити, то описані там «подвиги» Бориса Чернобаєва тянуть не на один термін тюремного ув’язнення. Складно було добути все це,однак, завдяки тому, що Володарський люб’язно надав мені доступ до своєї робочої бази для того, аби добути хоча б щось потрібне слідства. І саме через неї я з легкістю перевірив всю базу контори і проник такой в комп’ютер Бориса. Тут на нас ще дуже добре зіграв той факт, що після того, як Борис зайняв місце брата під час його вимушеної хвороби, він не особливо й намагався маскувати свою діяльність, чудово знаючи, що в тому стані, в якому Артем зараз, він не зміг би належним чином слідкувати за тим, що відбувається в його адвокатській конторі за його відсутності. Зате вся діяльність Бориса опинилася в нас, наче на долоні. І схоже,що Борис про це навіть і не здогадується, бо не вийшов би я з цієї гри таким переможцем, бо Чернобаєв не з тих, хто залишає на своїй дорозі свідків і взагалі людей, які надто багато про нього знають. Про це свідчить і зникнення Ольги Володарської, і вбивство Нестерова! -Нічого собі! Вражаючий список!- крикнув асистент, переглядаючи вміст течки. -От і я про те! - гарячково відповів Мураєв,безсило відкинувшись на спинку крісла. Взагалі, по життю він вмів терпіти біль – і фізичний, і душевший – однак, цей день якось настільки виснажив детектива, що йому навіть здавалось, ніби його мозок починав працювати повільніше. -Тож,що нам робити? Викликати поліцію?- в нетерпінні, наперебій запитали хлопці пильно дивлчись на начальника. Мураєв, в свою чергу, ствердно кивнув. -Саме так! Час долучати до цієї справи і правоохоронні органи. Аматорські розслідування тут вже не подіють. Чернобаєв – озброєний і дуже небезпечний і, по-перше, нам не надано прав на те,щоб затримувати його, а по-друге, нам потрібно поспішати, бо цей псих може наробити ще більше біди. І так, до речі, потрібно забезпечити цілодобову та потужну охорону для всієї родини Володарських та їхнього найближчого оточення. Не сумніваюся, що найближчим часом Чернобаєв може завдати потужного та несподіваного удару…- замислившись про щось своє, закінчив Мураєв, а його асистенти, в свою чергу, ошелешено подивилися на свого начальника. -Саме зараз? – здивовано запитав один з них.- Але ж зараз, по логіці речей, Борис навпаки повинен залягти на