аме, перевезення усіх членів його родини у більш безпечне місце і таким місцем виявилась хатинка лісівника Толі, яку він сам запропонував з метою заходів, які були спрямовані на захист Олі та її родини. По правді кажучи, спочатку Ольга була в не дуже великому захваті від даної пропозиції,адже вона не хотіла наражати на небезпеку Толю та Параску Степанівну, яких встигла полюбити, неначе рідних. Однак, разом з тим, Ольга також чудово розуміла і те,що іншого виходу в них не було, адже Борис – одержимий помстою і нікому невідомо, якими можуть бути його подальші дії. Однак, був і інший, більш позитивний привід, якого Оля чекала чекала усіх серцем –сьогодні відбудеться той самий омріяний момент, коли вона нарешті обійме своїх дітлахів і вже більше ніколи і ні за яких обставин не відпустить їх від себе. «Ех, мамко-зозуле, чи згадають твої малюки тебе?!» -подумки картала себе Ольга і жахалася від однієї лише думки, що якраз-таки вона забула власних дітей на дуже довгий час. Господи, та як, як таке могло взагалі статися? Як вона могла забути веселий, наче дзвіночок, голосочок Марічки, запах духмяної маківочки Павлика, його маленькі пальчики та татусеві оченята? «Яка ж ти мати після всього цього?!» - картала, плачучи, себе Ольга,а малятко під серцем тривожно штовхалося, заспокоюючи таким чином свою матусю. «І ти мене пробач, мій маленький. Тобі було дане право на життя настільки жорстоким чином і твій біологічний батько-страшна, негідна людина, але ти не бійся! Я ніколи і нікому не дам тебе образити, присягаюся! В тебе будуть найлюблячіші мама і тато,братик та сестричка, хрещений! Ми не одні, моє сонечко, і все в нас з тобою буде гаразд!» - з посмішкою шепотіла Ольга, погладжуючи свій животик, як раптом до дверей палати постукали. Це було три характерних стуки – як вони і домовлялися. -Так-так,заходьте! – сказала Ольга, інстинктивно обхопивши руками свій животик, неначе хотіла вберегти від потенційної небезпеки свого малюка. -Олю, це я! Точніше,ми! – почувся голос Анатолія і до палати через мить увійшло двоє кремезних чоловіків в білих халатах, шапочках та марлевих пов’язках. Їхніх облич не було видно, однак, Ольга впізнала їх по голосу. -Привіт,кохана! Нам вже час!- ніжним, який може бути тільки в нього одного, голосом сказав Артем, підходячи ближче до дружини, а Толя в той час лишився стояти трішки осторонь. Очі Ольги заіскрилися справжнім щастям. -Це ти!-від захвату жінка засміялася, мов дитина і вони з Артемом злилися в ніжному поцілунку. Коли Ольга пригорнулася до його мужнього тіла, то зрозуміла,що поруч з Артемом їй нічого не страшно, що разом з ним вона пішла б навіть на край світу Він поруч і він їй пробачив- що взагалі може бути кращим?... -Так, це я! Це я, моя люба! – примовляв Артем, розціловуючи це наймиліше обличчя на світі. – Ну ж бо, збирайся –і в дорогу! – живим,майже дитячим тоном сказав він,стискаючи долоні Олі. -Ми…Ми їдемо до тебе?- з великими очима запитала Ольга, подивившисьна Анатолія, на свого рятівника, перед котрим, до речі, вона й досі відчувала деякі докори сумління. За те,що не змогла дати йому надію та відповісти на його почуття…Ольга в ту мить виглядала дуже розгубленою, неначе дитина, яка боїться загубитися в великому натовпі. -Так, там вся ваша родина буде в цілковитій безпеці, я гарантую! – сказав турботливо Анатолій, розуміючи,що зовсім не відчуває ревнощів. Для нього зараз було головне, аби в родини Володарських та в Олі все налагодилось. -Ми поїдемо туди, де будемо в безпеці, де будемо разом!- з сяючими очима сказв Артем,а на очах у Ольги виступили сльози. -Мені навіть не віриться,що вже сьогодні я побачу своїх малюків.- з благоговійним тремтінням в голосі прошепотіла вона, а Артем, в свою чергу, розцілував її долоні. -Рідна моя, я присягаюся тобі, що теперь ми завжди-завжди будемо разом! –з неймовірною ніжністю сказав Артем коханій. Толя, який в той час просто стояв мовчки, вирішив спочатку було покинути палату, щоб дати можливість закоханому подружжю побути наодинці, як тут раптом задзвонив його мобільний і чоловік відійшов убік для того, щоб зняти слухавку. -Так, я слухаю.- відповів він на дзвінок. -Толю, це Міла. Ми з Оленою Михайлівною та малюками вже в авто!- на тому кінці дроту заторохкотів голосочок Міли. Вони всі вчотирьох сиділи в авто Мураєва з затонованим склом, переймаючись, аби їх не побачили люди Бориса, які, здавалось, були всюди – а вони в цьому була фактично впевнені, що він міг це влаштувати з його можливостями, слідкуючи за родиною Володарських та їхнім оточеннм фактично цілодобово і тому усім їм необхідно було бути максимально обережними. Варто сказати, що навіть для цієї справи всі вони змінили свої номери телефону, остерігаючись прослуховування. Марічка, ще напівсонна,пригорнулася до Міли, поки що до пуття не розуміючи, де вона і що відбувається, а Павлик спочатку трохи вередував, але потім Марічці вдалося привернути його увагу на улюблену іграшку малюка- машинку-трансформер і тому після того всі присутні трохи полегшено зітхнули. -Тьотю Міло,а куди ми їдемо? А чому ми зупинилися саме тут? – запитала дівчинка в няні, котру любила та слухалася, наче рідну маму, а Міла, в свою чергу, проковтнула важкий клубок, який в ту мить стиснув її горло. -А ти куди б хотіла поїхати? – запитала вона в дівчинки, яка знаходилась в якійсь задумі. – В зоопарк, на атракціони чи просто на прогулянку? -Я б хотіла до мами…- ледве чутно сказала Марічка, опустивши донизу свої блакитні сумні оченята.- Бо без мами нічогісіько не цікаво- ні атракціони, ні зоопарки – нічого… - пробурмотіло не за роками мудре дівча та відвернулося до вікна. Взагалі-то, Марічку не можна було назвати вередливою чи примхливою, однак, зникнення мами, яка була для чутливого дитячого серденька цілим Всесвітом,наклало свій відбиток на на її психіку і тому Марічка замкнулась в собі. Міла, в свою чергу, сумно посміхнулася та погладила Марічку по голівці. Їй необхідно було підготувати свою підопічну до зустрічі з мамою і Міла досі з дуже великими зусиллями підбирла потрібні слова. -А чи знаєш ти, що заповітні мрії іноді здійснюються? – з загадковою посмішкою запитала Міла в малечі, однак, Марічка у відповідь лише заперечно похитала голівкою. -Не всі і не завжди. Я це вже знаю…- ледве чутно сказала дівчинка і…Раптом повернула голівку убік і незвично для себе завмерла.- Ой, мама… Там мама…- прохрипіла Марічка, а дихання дівчинки стало частішим. -Ось бачиш…А ти казала,що мрії не збуваються…- сказала Міла і вже не стримала сліз… І справді,до автівки вже впевненим кроком наближалася….Ольга, яку під руку тримав блідий, але водночас і щасливий Артем. Закохані дивилися одне на одного і ніяк не могли надивитися. Серце Олі схвильовано тьохкало в ту мить. Вона ніяк не могла повірити в те, що буквально за мить, через декілька секунд вона пригорне до серця своїх малят, своїх любих діточок. -Мамо… Матусю..- дитячий голосочок залунав спочатку тихо,а потім все голосніше. Дверцята автіввки різко відчинились і під ледве чутний «Марічко, ну куди ж ти?..» з радісним криком вибігло маленьке дівча. -Мамо! Матусю! Ураа! Це ти! – не тямлячи себе від радощів,кричала Марічка, розкинувши крильця-рученята, а Ольга бігла, бігла на зустріч донечці, своїй любій дівчинці, яка вже так виросла за той час,коли вони були у вимушеній розлуці. -Доню..- ридаюча Ольга, не дивлячись на свій «цікавий» стан, присіла та ніжно пригорнула до серця своє маленьке сонечко, свою любу кровиночку. Ось чий голосочок вона чула крізь пелену майже щоночі. Так, це була її доня, її маленьке янголя, яке навіть у час такої жорстокоїта вимушеної їхньої розлуки була наче поруч з мамою та вела її по тернистій стежечці до світла, до їхньої довгоочікуваної зустрічі.- Я з тобою,моя маленька…. З тобою..- примовляла Ольга, цілуючи маленькі долоньки, щічки, оченята. Маленькі ручки обхопили шию мами міцно-міцно, не бажаючи відпускати ні на мить. -Матусю, але ж ти більше ніколи не зникнеш, правда? Ніколи? –запитувала раз за разом Марічка, погладжуючи маленькими пальчиками матусине обличчя. -Ніколи…Ніколи-ніколи…- прошепотіла Ольга і, перехопивши рученята донечки, притиснула їх до своїх вуст та знову почала розціловувати. Олена Михайлівна спостерігала за цією зворушливою сценою, тихо плачучи від щастя та дякуючи Господові за те диво, яке Він створив для їхньої родини. -Дякую Тобі, Боже… Дякую..- прошепотіла вона, перехрестившись.Тим часом, Артем зі сльозами щастя на очах підійшов до дружини та доньки та присів, обійнявши їх обох. -Мої дівчатка…- з неймовірною ніжністю сказав він,розцілувавши їхпо черзі. Тим часом, з автівки вийшла Міла, яка з сяючою посмішкою тримала на руках непосидючого Павлика. -А ось і ми… Ми теж хочемо до вас..- з послішкоюсказалавона, підійшовши разом з малюком ближче до родини Володарських. В ту мить Ольга з неймовірною ніжністю подивилась на вже такого великого синочка і взяла його на руки. -Павлику… Мій синочку…Мій маленький…-примовляла Ольга, цілуючи малюка та плачучи. Усміхнена Міла з почуттям виконаного обов’язку підійшла до Толі та стала поруч з ним. -Так радісно бачити їх щасливими після всього того, що вони пережили…- ледве чутно сказала вона. -Це точно..-з посмішкою відповів їй Толя. Дивно, але він не відчував ні краплі ревнощів, лише радість, щиру радість за родину, яка, пройшовши стільки страждань, нарешті, воз’єдналась. -Так, шановні, все це, зви