, остерігаючись прослуховування. Марічка, ще напівсонна,пригорнулася до Міли, поки що до пуття не розуміючи, де вона і що відбувається, а Павлик спочатку трохи вередував, але потім Марічці вдалося привернути його увагу на улюблену іграшку малюка- машинку-трансформер і тому після того всі присутні трохи полегшено зітхнули. -Тьотю Міло,а куди ми їдемо? А чому ми зупинилися саме тут? – запитала дівчинка в няні, котру любила та слухалася, наче рідну маму, а Міла, в свою чергу, проковтнула важкий клубок, який в ту мить стиснув її горло. -А ти куди б хотіла поїхати? – запитала вона в дівчинки, яка знаходилась в якійсь задумі. – В зоопарк, на атракціони чи просто на прогулянку? -Я б хотіла до мами…- ледве чутно сказала Марічка, опустивши донизу свої блакитні сумні оченята.- Бо без мами нічогісіько не цікаво- ні атракціони, ні зоопарки – нічого… - пробурмотіло не за роками мудре дівча та відвернулося до вікна. Взагалі-то, Марічку не можна було назвати вередливою чи примхливою, однак, зникнення мами, яка була для чутливого дитячого серденька цілим Всесвітом,наклало свій відбиток на на її психіку і тому Марічка замкнулась в собі. Міла, в свою чергу, сумно посміхнулася та погладила Марічку по голівці. Їй необхідно було підготувати свою підопічну до зустрічі з мамою і Міла досі з дуже великими зусиллями підбирла потрібні слова. -А чи знаєш ти, що заповітні мрії іноді здійснюються? – з загадковою посмішкою запитала Міла в малечі, однак, Марічка у відповідь лише заперечно похитала голівкою. -Не всі і не завжди. Я це вже знаю…- ледве чутно сказала дівчинка і…Раптом повернула голівку убік і незвично для себе завмерла.- Ой, мама… Там мама…- прохрипіла Марічка, а дихання дівчинки стало частішим. -Ось бачиш…А ти казала,що мрії не збуваються…- сказала Міла і вже не стримала сліз… І справді,до автівки вже впевненим кроком наближалася….Ольга, яку під руку тримав блідий, але водночас і щасливий Артем. Закохані дивилися одне на одного і ніяк не могли надивитися. Серце Олі схвильовано тьохкало в ту мить. Вона ніяк не могла повірити в те, що буквально за мить, через декілька секунд вона пригорне до серця своїх малят, своїх любих діточок. -Мамо… Матусю..- дитячий голосочок залунав спочатку тихо,а потім все голосніше. Дверцята автіввки різко відчинились і під ледве чутний «Марічко, ну куди ж ти?..» з радісним криком вибігло маленьке дівча. -Мамо! Матусю! Ураа! Це ти! – не тямлячи себе від радощів,кричала Марічка, розкинувши крильця-рученята, а Ольга бігла, бігла на зустріч донечці, своїй любій дівчинці, яка вже так виросла за той час,коли вони були у вимушеній розлуці. -Доню..- ридаюча Ольга, не дивлячись на свій «цікавий» стан, присіла та ніжно пригорнула до серця своє маленьке сонечко, свою любу кровиночку. Ось чий голосочок вона чула крізь пелену майже щоночі. Так, це була її доня, її маленьке янголя, яке навіть у час такої жорстокоїта вимушеної їхньої розлуки була наче поруч з мамою та вела її по тернистій стежечці до світла, до їхньої довгоочікуваної зустрічі.- Я з тобою,моя маленька…. З тобою..- примовляла Ольга, цілуючи маленькі долоньки, щічки, оченята. Маленькі ручки обхопили шию мами міцно-міцно, не бажаючи відпускати ні на мить. -Матусю, але ж ти більше ніколи не зникнеш, правда? Ніколи? –запитувала раз за разом Марічка, погладжуючи маленькими пальчиками матусине обличчя. -Ніколи…Ніколи-ніколи…- прошепотіла Ольга і, перехопивши рученята донечки, притиснула їх до своїх вуст та знову почала розціловувати. Олена Михайлівна спостерігала за цією зворушливою сценою, тихо плачучи від щастя та дякуючи Господові за те диво, яке Він створив для їхньої родини. -Дякую Тобі, Боже… Дякую..- прошепотіла вона, перехрестившись.Тим часом, Артем зі сльозами щастя на очах підійшов до дружини та доньки та присів, обійнявши їх обох. -Мої дівчатка…- з неймовірною ніжністю сказав він,розцілувавши їхпо черзі. Тим часом, з автівки вийшла Міла, яка з сяючою посмішкою тримала на руках непосидючого Павлика. -А ось і ми… Ми теж хочемо до вас..- з послішкоюсказалавона, підійшовши разом з малюком ближче до родини Володарських. В ту мить Ольга з неймовірною ніжністю подивилась на вже такого великого синочка і взяла його на руки. -Павлику… Мій синочку…Мій маленький…-примовляла Ольга, цілуючи малюка та плачучи. Усміхнена Міла з почуттям виконаного обов’язку підійшла до Толі та стала поруч з ним. -Так радісно бачити їх щасливими після всього того, що вони пережили…- ледве чутно сказала вона. -Це точно..-з посмішкою відповів їй Толя. Дивно, але він не відчував ні краплі ревнощів, лише радість, щиру радість за родину, яка, пройшовши стільки страждань, нарешті, воз’єдналась. -Так, шановні, все це, звичайно чудово, але нам зараз ні в якому разі не варто привертати до себе зайвої уваги, тому, ласкаво прошу в авто!- своїм звичним суворим тоном сказав Сергій Дмитрович і вони всі разом попрямували до авто. * * * Дорога виявилася неблизькою. На дворі було дуже прохолодно через надзвичайно вологе повітря, що добряче давало відбиток на температурі повітря в салоні авто. Втомлена Марічка розгублено дивилася у вікно, тихенько дрімаючи у мами на плечі. З іншої з ж сторони, акуратно поклавши голівку на доволі таки кругленький матусин животик дрімав і Павлик. Сама ж Ольга схилила свою голову на плече Артему, який ні на мить не відпускав зі своєї долоні руки дружини, наче боявся, що вона знову може кудись зникнути. Чесно кажучи, йому й самому було смішно від своїх сайже дитячих страхів, однак, нічого з собою він вдіяти не міг, бо той час, який вони провели в розлуці, наклав незгойний відбиток на душі Артема та Ольги. І не лише на їхні: Павлик та Марічка міцно пригорнулися до мами і не наважувались навіть зайвий раз поворухнутися, щоб не сполохати той чарівний момент, коли матусині теплі руки ніжно гладили їх по голівках. Раптом Марічка, закравшись до мами під крильце та зіщулившись, неначе крихітне кошеня, зарилась личком в мамине волосся і зачудовано прошепотіла: -Ти так гарно пахнеш… -Цікаво, чим саме?- з ніжною посмішкою запитала у своєї маленької хитрунки Оля, поцілувавши її в носик. -Мамою. Ти пахнеш мамою. Так більше ніхто не пахне.- з сяючими оченятами прошепотіла Марічка, стиснувши мамину руку так ніжно, що в Олі мимо волі набігли на очі сльози. -Сонечко моє…- з неймовірною ніжністю сказала Оля, розціловуючи личко донечки. Хитрющий не за роками Павлик тим часом прокинувся і, побачивши цю сцену, почав й сам активно тягнути свої рученята до мами. Так дивно – він не злякався, відразу ж відчув та прийняв Ольгу, хоч молода мама так боялася, що малюк міг забути її за настільки довгий час. Однак, ні – як виявилося, зв’язок, що поєднував Ольгу з її малюками, виявився набагато сильнішим,ніж можна було б собі уявити. -І ти хочеш до мами? Ну ж бо, ходи до нас,мій маленький принце, ходи! – з неймовірною ніжністю сказала Марічка. Павлик тим часом трохи боязно дивився на Ольгу, навіть з деякою недовірою- мовляв, ти точно моя мама? В нього було настільки осереджене личко,що Ольга, не стримавшись,засміялась. -Ти ж моє диво маленьке!- з ніжністю сказала вона, поглавдивши малюка по голівці, після чого малюк взагалі відтанув, обійнявши своїми мамленькими рученятами Олин животик. -Мааа…- пролепетав він так солодко, відчуваючи зараз, напевно, найбільше задоволення на світі. А в той же час Марічка відсунулася трохиубік для того, щоб дати можливість братику насолодитися маминою присутністю так само сповна, як щойно це зробила й вона сама. А Павлик, в свою чергу, якось боязко подивися на старшу сестричку, мовляв, чи не збирається вона відбирати його дещицю матусиної ласки. -Ти ба, Павлику, який ти жадібний!- засміявся Артем після того, як щасливий Павлик задоволено протягнув «мааа… мояя…» «Він вже так дрбре розмовляє! Господи, скільки ж я всього пропустила!» - з болем подумала Оля, розціловуючи малюка. – Тепер наш пан Павло ні на крок тебе від себе не відпустить!- сказав Артем і раптом зайшовся кашлем. Кашель цей був глухим та сухим – саме такий від буває в людей, котрі мають проблеми з серцем. -Артеме, все гаразд?- стривожилися Оля та Олена Михайлівна, а Міла, в свою чергу,зі знанням справи пдсіла до чоловіка, послабила комір його сорочки та почала вимірювати йому пульс. -Невелика аритмія таки лишається. – серйозно сказала вона, дійстаючи атк звану похідну аптечку. – Ви прймали сьогодні ліки вранці?- тоном суворого лікаря запитала вона в Володарського. -Ні, забув, кажу чесно…Така метушня була, побрібно було все встигнути. Не до пігулок було, одним словом. Дякую, Міло…- сказав Артем, взявши з рук жінки пігулку та зробивши декілька ковтків з пляшки, яку йому простягнула Ольга. Міла ж продовжувала напружено дивитися на Володарського. -Не варто було Вам так равно виходити з лікарні. Ви ще дуже слабкий. – констатувала вона, а Артем, в свою чергу, лише сумно посміхнувся та заперечно похитав головою. -А хіба ж в мене був вибір, Міло? Я повинен зараз бути зі своєю родиною, потурбуватися про їхню безпеку. – сказав Артем, перевівши подих.- Хто ж це зробить, як не голова родини? -Зараз ми приїдемо на місце, ти приляжеш…- сказала Олена Михайлівна, яка також дуже хвилювалася за сина. Адже саме в такому віці прочиналися проблеми зі здоров’ям і в її чоловіка, батька Артема, і тому вона вдвічі більше хвилювалася та боялася за сина. Сам Артем теж дуже добре пам’ятав те, що сталося з його ба