чайно чудово, але нам зараз ні в якому разі не варто привертати до себе зайвої уваги, тому, ласкаво прошу в авто!- своїм звичним суворим тоном сказав Сергій Дмитрович і вони всі разом попрямували до авто. * * * Дорога виявилася неблизькою. На дворі було дуже прохолодно через надзвичайно вологе повітря, що добряче давало відбиток на температурі повітря в салоні авто. Втомлена Марічка розгублено дивилася у вікно, тихенько дрімаючи у мами на плечі. З іншої з ж сторони, акуратно поклавши голівку на доволі таки кругленький матусин животик дрімав і Павлик. Сама ж Ольга схилила свою голову на плече Артему, який ні на мить не відпускав зі своєї долоні руки дружини, наче боявся, що вона знову може кудись зникнути. Чесно кажучи, йому й самому було смішно від своїх сайже дитячих страхів, однак, нічого з собою він вдіяти не міг, бо той час, який вони провели в розлуці, наклав незгойний відбиток на душі Артема та Ольги. І не лише на їхні: Павлик та Марічка міцно пригорнулися до мами і не наважувались навіть зайвий раз поворухнутися, щоб не сполохати той чарівний момент, коли матусині теплі руки ніжно гладили їх по голівках. Раптом Марічка, закравшись до мами під крильце та зіщулившись, неначе крихітне кошеня, зарилась личком в мамине волосся і зачудовано прошепотіла: -Ти так гарно пахнеш… -Цікаво, чим саме?- з ніжною посмішкою запитала у своєї маленької хитрунки Оля, поцілувавши її в носик. -Мамою. Ти пахнеш мамою. Так більше ніхто не пахне.- з сяючими оченятами прошепотіла Марічка, стиснувши мамину руку так ніжно, що в Олі мимо волі набігли на очі сльози. -Сонечко моє…- з неймовірною ніжністю сказала Оля, розціловуючи личко донечки. Хитрющий не за роками Павлик тим часом прокинувся і, побачивши цю сцену, почав й сам активно тягнути свої рученята до мами. Так дивно – він не злякався, відразу ж відчув та прийняв Ольгу, хоч молода мама так боялася, що малюк міг забути її за настільки довгий час. Однак, ні – як виявилося, зв’язок, що поєднував Ольгу з її малюками, виявився набагато сильнішим,ніж можна було б собі уявити. -І ти хочеш до мами? Ну ж бо, ходи до нас,мій маленький принце, ходи! – з неймовірною ніжністю сказала Марічка. Павлик тим часом трохи боязно дивився на Ольгу, навіть з деякою недовірою- мовляв, ти точно моя мама? В нього було настільки осереджене личко,що Ольга, не стримавшись,засміялась. -Ти ж моє диво маленьке!- з ніжністю сказала вона, поглавдивши малюка по голівці, після чого малюк взагалі відтанув, обійнявши своїми мамленькими рученятами Олин животик. -Мааа…- пролепетав він так солодко, відчуваючи зараз, напевно, найбільше задоволення на світі. А в той же час Марічка відсунулася трохиубік для того, щоб дати можливість братику насолодитися маминою присутністю так само сповна, як щойно це зробила й вона сама. А Павлик, в свою чергу, якось боязко подивися на старшу сестричку, мовляв, чи не збирається вона відбирати його дещицю матусиної ласки. -Ти ба, Павлику, який ти жадібний!- засміявся Артем після того, як щасливий Павлик задоволено протягнув «мааа… мояя…» «Він вже так дрбре розмовляє! Господи, скільки ж я всього пропустила!» - з болем подумала Оля, розціловуючи малюка. – Тепер наш пан Павло ні на крок тебе від себе не відпустить!- сказав Артем і раптом зайшовся кашлем. Кашель цей був глухим та сухим – саме такий від буває в людей, котрі мають проблеми з серцем. -Артеме, все гаразд?- стривожилися Оля та Олена Михайлівна, а Міла, в свою чергу,зі знанням справи пдсіла до чоловіка, послабила комір його сорочки та почала вимірювати йому пульс. -Невелика аритмія таки лишається. – серйозно сказала вона, дійстаючи атк звану похідну аптечку. – Ви прймали сьогодні ліки вранці?- тоном суворого лікаря запитала вона в Володарського. -Ні, забув, кажу чесно…Така метушня була, побрібно було все встигнути. Не до пігулок було, одним словом. Дякую, Міло…- сказав Артем, взявши з рук жінки пігулку та зробивши декілька ковтків з пляшки, яку йому простягнула Ольга. Міла ж продовжувала напружено дивитися на Володарського. -Не варто було Вам так равно виходити з лікарні. Ви ще дуже слабкий. – констатувала вона, а Артем, в свою чергу, лише сумно посміхнувся та заперечно похитав головою. -А хіба ж в мене був вибір, Міло? Я повинен зараз бути зі своєю родиною, потурбуватися про їхню безпеку. – сказав Артем, перевівши подих.- Хто ж це зробить, як не голова родини? -Зараз ми приїдемо на місце, ти приляжеш…- сказала Олена Михайлівна, яка також дуже хвилювалася за сина. Адже саме в такому віці прочиналися проблеми зі здоров’ям і в її чоловіка, батька Артема, і тому вона вдвічі більше хвилювалася та боялася за сина. Сам Артем теж дуже добре пам’ятав те, що сталося з його батьком і дуже добре розумів власну ситуацію. Коли не стало тата, йому було вісім і це був великий удар для хлопчика. А зараз Артему було дуже страшно, чесно кажучи, думати проте, що все це може для нього закінчитися більш, ніж драматично, адже його дітлахи ще зовсім маленькі і Оля зараз в такому становищі, що підтримка їй необхідна, як ніколи, і тому вони всі повинні триматися один заради одного. -Як ти? Вже краще?- хвилювалася і Оля, тримаючи холодну і тремтячу долоню Артема в своїй. -Мені завжди добре, коли ти поруч зі мною…- з неймовірною ніжністю сказав Артем, дивлячись коханій просто у вічі. Її очі були кольору неба. Оля посміхнулася йому у відповідь і закохані поцілувалися. -Ну ось, нарешті під’зїзджаємо. –сказав Толя, коли вони вїхали на вузьку грунтову дорогу, де розм’яклу від дощу землю автівки вже перемішали з грязюкою та камінням і навіть шматками цегли, якими місцеві жителі намагались вирішити проблеми доріг. На цих віражах автівку почало підкидати туди-сюди. -Будь ласка, якщо можна, акуратніше.- сказав Артем водієві, хвилюючись за те, щоб така трясовина не зашкодила Олі та її малюкові. Хоч Ольга і посміхалася,одначе виглядала вона удже блідою і було видно, що її трохи захитало в дорозі, хоч вжінки завжди був доволі таки міцний вестибюлярний апарат. Нарешті через декілька хвилин автівка за вказівкою Толі зупинилася. -Ну от ми й приїхали!- сказав Анатолій.- Тут не котедж елітний, звісно, але жити можна. – з посмішкою сказав він, вказуючи на невеличкий дерев’яний будиночок лісівника. Було видно, що тут ніхто не живе, однак, хатина аж ніяк не видавалася занедбаною. -Декілька днів поживемо тут,доки я все не владнаю з декументами для вас.- рішуче сказав Артем Ользі, коли вони всі разом вийшли з автівки і Мураєв зі своїми хлопцями та Толя почали заносити в будинок валізи з речами Володарських, а Міла та Олена Михайлівна, в свою чергу, допомогли вийти з авто Марічці і Міла взяла на руки сонного Павлика, який солодко задрімав під час довготривалої подорожі. -Не думаю, що це хороша ідея- зараз кудись вирушати! Зв’язки Бориса всюди.- похмуро сказав Мураєв, подивившись щось на совєму планшеті. В Артема почав уриватися терпець. -І тому Ви мені пропонуєте просто так сидіти, чекати, все робити руками інших та наражати вас усіх на небезпеку заради того,щоб прикривати власний зад?! – гнівно крикнув Володарський в той час, коли Оля стиснула його руку, щоб заспокоїти. -Тихше, Артеме. Зараз тобі не можна хвилюватися. – ледве чутно сказала вона. -Ваша дружина має рацію. До того ж, ніхто ні на краплю не сумнівається в Вашій сміливості, але,повірте, нікому не буде краще від того, якщо з Вами, не доведи Господи, щось трапиться. – доволі жорстко сказав Мураєв, розуміючи, що іншого способу зараз достукатися до свідомості Володарського немає. В той час час Артем подивився на Ольгу, на свою Олечку,на свого янгола, а також, на дітлахів та матір і зрозумів, що Сергій Дмитрович таки має рацію. -Так… Так… Я з Вами згідний… Повністю згідний…- ледве чутно сказав Артем і вони всі разом вирушили до будинку. Сам він був доволі невеличким, але доволі затишним і включав в себе цілих три кімнати: передпокій, кухню, яка була водночас і вітальнею,де було змуровано величезну піч- джерело опалення цього невеличкого та навіть трохи казкового будиночка, та спальню. -Дрів ми з Сергієм Дмитровичем нарубаємо, на перший час Вам вистачить! – сказавТоля, діловито озирнувшись навкруги. Олена Михайлівна та Оля тим часом відразу ж взялися до справи, змітаючи павутиння з комоду, посуду та великої скрині, а Марічка, в свою чергу, зачудовано подивилася навкруги. -Тут, наче в казці!- випалила вона, від чого Толя весело засміявся та обійняв дівчинку за плечі. – А пічка тут також чарівна? – запитала вона в Анатолія, якого не боялася, а зовсім навпаки – цей великий дядечко з добрими синіми очима нагадував їй доброго чарівника. Анатолій, в свою чергу, присів навпроти дівчинки, взявши її за ручки. -Звичайно! Тут все чарівне! І все може виконати будь-яке бажання маленької принцеси!- з посмішкою сказав він, милуючись цим білявим, схожим на янголя,маленьким дивом. -А в мене вже немає бажань! Було одне і воно вже здійснилось! – з сяючими очима сказала Марічка і, підбігши до мами, ніжно до нех пригорнулася.- В мене було бажання,аби матуся якомога скоріше повернулася додому, до нас з Павликом! Це бажання здійснилося – і все! Мені більше нічого не потрібно!- закінчила абсолютно щаслива дівчинка, якій так мало було потрібно для щастя. На очах у Ольги та у всіх інших виступили сльози. -Моє янголятко…- ледве чутно сказала Ольга, поцілувавши донечку. -Я люблю тебе, матусю…-з ніжністю сказала Марічка, а Ольга знову міцн