тьком і дуже добре розумів власну ситуацію. Коли не стало тата, йому було вісім і це був великий удар для хлопчика. А зараз Артему було дуже страшно, чесно кажучи, думати проте, що все це може для нього закінчитися більш, ніж драматично, адже його дітлахи ще зовсім маленькі і Оля зараз в такому становищі, що підтримка їй необхідна, як ніколи, і тому вони всі повинні триматися один заради одного. -Як ти? Вже краще?- хвилювалася і Оля, тримаючи холодну і тремтячу долоню Артема в своїй. -Мені завжди добре, коли ти поруч зі мною…- з неймовірною ніжністю сказав Артем, дивлячись коханій просто у вічі. Її очі були кольору неба. Оля посміхнулася йому у відповідь і закохані поцілувалися. -Ну ось, нарешті під’зїзджаємо. –сказав Толя, коли вони вїхали на вузьку грунтову дорогу, де розм’яклу від дощу землю автівки вже перемішали з грязюкою та камінням і навіть шматками цегли, якими місцеві жителі намагались вирішити проблеми доріг. На цих віражах автівку почало підкидати туди-сюди. -Будь ласка, якщо можна, акуратніше.- сказав Артем водієві, хвилюючись за те, щоб така трясовина не зашкодила Олі та її малюкові. Хоч Ольга і посміхалася,одначе виглядала вона удже блідою і було видно, що її трохи захитало в дорозі, хоч вжінки завжди був доволі таки міцний вестибюлярний апарат. Нарешті через декілька хвилин автівка за вказівкою Толі зупинилася. -Ну от ми й приїхали!- сказав Анатолій.- Тут не котедж елітний, звісно, але жити можна. – з посмішкою сказав він, вказуючи на невеличкий дерев’яний будиночок лісівника. Було видно, що тут ніхто не живе, однак, хатина аж ніяк не видавалася занедбаною. -Декілька днів поживемо тут,доки я все не владнаю з декументами для вас.- рішуче сказав Артем Ользі, коли вони всі разом вийшли з автівки і Мураєв зі своїми хлопцями та Толя почали заносити в будинок валізи з речами Володарських, а Міла та Олена Михайлівна, в свою чергу, допомогли вийти з авто Марічці і Міла взяла на руки сонного Павлика, який солодко задрімав під час довготривалої подорожі. -Не думаю, що це хороша ідея- зараз кудись вирушати! Зв’язки Бориса всюди.- похмуро сказав Мураєв, подивившись щось на совєму планшеті. В Артема почав уриватися терпець. -І тому Ви мені пропонуєте просто так сидіти, чекати, все робити руками інших та наражати вас усіх на небезпеку заради того,щоб прикривати власний зад?! – гнівно крикнув Володарський в той час, коли Оля стиснула його руку, щоб заспокоїти. -Тихше, Артеме. Зараз тобі не можна хвилюватися. – ледве чутно сказала вона. -Ваша дружина має рацію. До того ж, ніхто ні на краплю не сумнівається в Вашій сміливості, але,повірте, нікому не буде краще від того, якщо з Вами, не доведи Господи, щось трапиться. – доволі жорстко сказав Мураєв, розуміючи, що іншого способу зараз достукатися до свідомості Володарського немає. В той час час Артем подивився на Ольгу, на свою Олечку,на свого янгола, а також, на дітлахів та матір і зрозумів, що Сергій Дмитрович таки має рацію. -Так… Так… Я з Вами згідний… Повністю згідний…- ледве чутно сказав Артем і вони всі разом вирушили до будинку. Сам він був доволі невеличким, але доволі затишним і включав в себе цілих три кімнати: передпокій, кухню, яка була водночас і вітальнею,де було змуровано величезну піч- джерело опалення цього невеличкого та навіть трохи казкового будиночка, та спальню. -Дрів ми з Сергієм Дмитровичем нарубаємо, на перший час Вам вистачить! – сказавТоля, діловито озирнувшись навкруги. Олена Михайлівна та Оля тим часом відразу ж взялися до справи, змітаючи павутиння з комоду, посуду та великої скрині, а Марічка, в свою чергу, зачудовано подивилася навкруги. -Тут, наче в казці!- випалила вона, від чого Толя весело засміявся та обійняв дівчинку за плечі. – А пічка тут також чарівна? – запитала вона в Анатолія, якого не боялася, а зовсім навпаки – цей великий дядечко з добрими синіми очима нагадував їй доброго чарівника. Анатолій, в свою чергу, присів навпроти дівчинки, взявши її за ручки. -Звичайно! Тут все чарівне! І все може виконати будь-яке бажання маленької принцеси!- з посмішкою сказав він, милуючись цим білявим, схожим на янголя,маленьким дивом. -А в мене вже немає бажань! Було одне і воно вже здійснилось! – з сяючими очима сказала Марічка і, підбігши до мами, ніжно до нех пригорнулася.- В мене було бажання,аби матуся якомога скоріше повернулася додому, до нас з Павликом! Це бажання здійснилося – і все! Мені більше нічого не потрібно!- закінчила абсолютно щаслива дівчинка, якій так мало було потрібно для щастя. На очах у Ольги та у всіх інших виступили сльози. -Моє янголятко…- ледве чутно сказала Ольга, поцілувавши донечку. -Я люблю тебе, матусю…-з ніжністю сказала Марічка, а Ольга знову міцно пригорнула донечку до себе. І справді, заради таких моментів і варто жити…