нення. Сварка сестер, через яку Борис лишився сиротою. Потім їхня показова шляхетність,самозакоханість Артема, на яку купилась Ольга,котра повинна була належати йому.Володарські відібрали в нього все. Тепер час повертати борги. -Ви позбавили мене всього! Всього! – хрипів Борис, кидаючи в камін одну за одною фотографії, на яких був зображений він разом з родиною Володарських.І де Борис завжди стояв трохи осторонь, наче зайвий. На вогонь можна дивитися вічно, чи не так? Звичайно, особливо, якщо там палають самовдоволені обличчя людей, яких ненавидиш всією душею, всім серцем- це приємніше вдвічі. -Я ненавиджу вас, Володарські!-закричав Борис і щосили вдарив ногою в книжкову шафу,з котрої миттю випало декілька книжок.Одна з них впала, розкривши свою паперову душу, просто перед Борисом. Він присів, щоб підняти книгу, видихнувши сивий цигарковий дим. Борис взагалі останнім часом палив дуже багато, забувши про гучні лозунги про здоровий спосіб життя. -Світ ловив мене і не спіймав..-вголос прочитав він перший рядок, який трапився йому на очі в тій книзі І в голові в ту мить наче щось клацнуло… -«…Світ ловив мене і не спіймав..»-декілька разів ледве чутно повторив Борис і його очі вмить загорілися. Він вже точно знав, що потрібно робити. ….Коли розтанули сутінки, на світанку на мосту з’явився чоловік, димлячи цигаркою. Зіщулившись та опустивши голову, прикриту капюшоном, він бажав одного – бути максиимально непомітним. В голові взагалі не було думок, а в вухах лише тарабанили потяги, які прямували під мостом туди-сюди. Він стояв і дивився на вагони, які курсували, неначе кров по організму. Скрізь був рух, який символізував собою те, що життя аж ніяк не стоїть на місці. Вперше за довгий час в ту мить в Бориса не було жодної думки в голові. Він наче відпустив всіх, немов пташок з тісної клітки, в’язнем якої був він сам, просто дивився на потяги порожніми очима, не думаючи взагалі ні про що. А може зникнути? Просто зникнути? Ризикнути та поставити все на зеро?- подумав Борис і раптом усвідомив, що став аж надто передбачуваним для своїх ворогів. А передбачуваним Чернобєв аж ніяк не любив бути. Передбачувані- це його недолугий братик і його родина, які тільки й думають,що про свою кляту шляхетність та фальшиву допомогу іншим. Допомогу. Борис люто скрипнув зубами та відкинув в сторону недопалок. Де були його родичі,коли мама плакала через втрачений зв’зок з сестрою, через що в неї стався викидень? Де були його люблячі родичі, коли в квартирі Чернобаєвих стояли дві закритих труни, в яких лежали батьки Бориса? А вони жили своїм життям. Красувалися на перших шпальтах газет з солодкими заголовками про доброту та милосердя. В той час вже Бориса побили в дитячому будинку старші хлопчаки. І побилии настільки сильно, що місяць в Бориса була кривава сеча… -Моралісти бісові! І тут думаєте, що мене обскакали,так?! Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу!-щосили закричав Борис і почав щосили футболити ногами камінці, які траплялись на його шляху. -Проблеми,братику? – почув Чернобаєв хриплуватий голос в себе за спиною. Спочатку він хотів було проігнорувати свого спонтанного співрозмовника, однак,щось його примусило піти на контакт. -Тобі яка справа?- не озираючись, буркнув той. Безхатько за його спиною зайшовся протяжним кашлем впереміш зі сміхом. В руках щось дзеленькнуло- пакет склотари, який може принести своєму госпдареві декілька гривень на хліб та пляшку. -Треба, якщо запитую! Просто люди тут так просто не затримуються –лише з конкретною метою і не надовго! Що, також жити набридло? -З чого ти зробив такі ідіотські висновки? –гаркнув Борис,який бажав лише одного –аби цей незнайомець якомога скоріше від нього відчепився. -В тебе просто на обличчі все написано! А я вмію читати по обличчях! Життя навчило, скажу я тобі! Просто так ти б тут не з’явився!- безхатько зробив характерну паузу.- Зі всього видно,що в тебе зараз лише одне бажання – зникнути! Зникнути. Це слово наче струмом пронизало Бориса. Якщо по правді, цей нещасний таки мав рацію. Лише тоді Чернобаєв повернувся і зміряв нового знайомого трохи бридливим поглядом.Віком він був майже ровесником Бориса, однак, виглядав дуже занедбано. Від чоловіка несло алкоголем,дешевим тютюновим димом який змішувався з нудотним запахом поту та брудного тіла. -Тобі б не завадило привести себе до ладу,брате! – не втримався від колючої репліки Борис,а новий знайомий лише хриплувато та глузливо засміявся. -Мені?! Для чого?! Який в тому сенс?! Я ж не пан якийсь, на відміну від декого!- протягнув він, багатозначно подивившись на Бориса. В його погляді були і зневага, і погано прихована заздрість. Борис відразу ж це помітив і іронічно посміхнувся. -Що, сподобалась моя куртка?- запитав він, затягуючись цигаркою. Чоловік ж тільки скрипнув зубами. -Ну,я в тому не розбираюсь добре, але річ гарна..-пробурчав той,прищуривши погляд. -Ну, якщо так,то… Дарую!- сказав Борис та кинув чоловіку свою куртку, перед тим скинувши її з себе. Безхатько, в свою чегу, схопив куртку та подивився на Бориса так,наче той точно з’їхав з глузду. -Мужик,ти серйозно?!-не вірячи власним очам, запитав бідняк, однак, подарунок таки прийняв і відразу ж, варто сказати, одягнув з блискавичною швидкістю. Борис, в свою чергу, спостерігав за новим знайомим, ледве стримуючи іронічну посмішку. -Абсолютно серйозно! До речі, чудово на тобі сидить!- сказав Борис, багатозначно дивлячись на залізничну магістраль, яка пролягала знизу.Туди-сюди там снували потяги,стукаючи колесами в такт гупаючого серця Чернобаєва, в скронях якого билася лише одна думка- зникнути. Зникнути і якомога швидше. Бо так буде краще. Каще для всіх… -Мужик, я… Я навіть не знаю, як тобі дякувати. Чорт, та я навіть імені твого не знаю! – повторював раз за разом безхатько. На обличчі в Бориса зблиснула посмішка. Незрозуміла посмішка, варто зазначити- гірка, шалена, сумна,радісна. Посмішка переможеного переможця. У звичайного перехожого напевне б пішли мурашки по тілу від неї. -Не варто дякувати! Просто живи та радій, чоловіче!- сказав Борис, вклавши в ці слова своє шалене значення.- І прощавай! -Е..- це були останні слова, вірніше, звуки, сказані на мосту. Через мить почувся зойк – чоловіча постать перелетіла через балюстраду мосту, впавши просто на залізничні колії. Наповп цікавих з жахом побіг туди, однак, було вже пізно- пошматоване падінням та поїздами тіло сиротливо лежало на коліях без будь яких ознак життя. Ось так раптово та жорстоко обірвалась ще одна недорозказана людська історія… ….-Отже, Чернобаєв Борис Олександрович! – примовляє працівник поліції, тримаючи в руках пошматовані клаптики документів. -Саме так! Знайшли в куртці загиблого! Обличчя спотворене, впізнати неможливо!- високим голосом відскандував молодий лейтенантик, голос якого тремтів від хвилювання. Ще б пак – перший виїзд на справу і ще й який! Він спеціально намагався не дивитися на тіло, яке експерти пакували в чорний поліетиленовий мішок, боячись,що його знудить і він може викликати хвилю насмішок в колех через свою слабкість. -Хм… Чернобаєв… Чернобаєв… Знайоме прізвище…- слідчий випрямився в увесь зріст, дістаючи пачку цигарок. Дістав одну,запалив, запропонував молодому стажерові, однак, той тактовно відмовився. -Якщо хочете – я зберу про нього довідки! Про рідних, місце проживання і таке інше…- відскандував стажер, на ходу дістаючи зі свого портфею новенький шкіряний записник. Готувався до першого виклику, як не крути… -Та ні, не варто! Здається мені, цей кадр нам точно відомий!- слідчий випускає з рота сигаретний дим. Никотин йому добре прочищає мізки і допомагає думати. Думати про те, як діяти далі. Щойно вони взялися за нову справу – як тут вона сама розкривається і розкривається настільки спонтанно- загибеллю головного підозрюваного. -Ви думаєте, це навмисне вбисвство?- запитує стажер, роблячи детальні нотатки в своєму записникові. -Одна з версій- непогано…- слідчий дає знак експертам,що вже можна забирати тіло.- Відразу на експертизу! Прокопенко, проконтролюй цей процес!- каже він практиканту, який,в свою чергу, активно киває на знак згоди. -Слухаюся, товаришу майор! Так точно!- сказав хлопчина, попрямувавши за експертами. Тим часом, слідчий провів його поглядом, а потім на ходу дістав з кишени мобільний і по пам’яті набрав чийсьномер. Почуласьдовга черга гудків. -Алло, Сергію Дмитровичу.. Доброго дня, колего! Скопенко Вас турбує! Я думаю,що нам терміново потрібно зустрітися… Так… З приводу тієї справи, яка цікава нам обом… Схоже, вона дійшла до свого логічного кінця.. * * * Після густого світанкового туману цей недільний ранок пестив жителів планети по-справжньому весняною сонячною погодою. Туман,наче густа кисійна маса, нарешті розсіявся і з-за хмар виглянуло сонечко. Ольга прокинулась раптово- чи то від незрозумілого сновидіння, чи то від того, що малюк в неї під серцем активно штовхався. Жінка посміхнулась і поклала руку на свій уже доволі таки великий животик. -Доброго ранку, маленький! Ти мені сьогодні наснився!- з ніжністю сказала вона, погладивши свій живіт, на що малюк відповів їй поштовхом. Олі сьогодні й справді наснився її малюк, вірніше, всі троє її дітлахів. Марічка і такий вже дорослий Павлик тримали за рученята кучерявого темноволосого хлопчика. І Ольга чудово знала, хто він – це ще один їхній з Артемом синочок. Тільки їх і нічий більше.Оля бу