сміхнувся. -Що, сподобалась моя куртка?- запитав він, затягуючись цигаркою. Чоловік ж тільки скрипнув зубами. -Ну,я в тому не розбираюсь добре, але річ гарна..-пробурчав той,прищуривши погляд. -Ну, якщо так,то… Дарую!- сказав Борис та кинув чоловіку свою куртку, перед тим скинувши її з себе. Безхатько, в свою чегу, схопив куртку та подивився на Бориса так,наче той точно з’їхав з глузду. -Мужик,ти серйозно?!-не вірячи власним очам, запитав бідняк, однак, подарунок таки прийняв і відразу ж, варто сказати, одягнув з блискавичною швидкістю. Борис, в свою чергу, спостерігав за новим знайомим, ледве стримуючи іронічну посмішку. -Абсолютно серйозно! До речі, чудово на тобі сидить!- сказав Борис, багатозначно дивлячись на залізничну магістраль, яка пролягала знизу.Туди-сюди там снували потяги,стукаючи колесами в такт гупаючого серця Чернобаєва, в скронях якого билася лише одна думка- зникнути. Зникнути і якомога швидше. Бо так буде краще. Каще для всіх… -Мужик, я… Я навіть не знаю, як тобі дякувати. Чорт, та я навіть імені твого не знаю! – повторював раз за разом безхатько. На обличчі в Бориса зблиснула посмішка. Незрозуміла посмішка, варто зазначити- гірка, шалена, сумна,радісна. Посмішка переможеного переможця. У звичайного перехожого напевне б пішли мурашки по тілу від неї. -Не варто дякувати! Просто живи та радій, чоловіче!- сказав Борис, вклавши в ці слова своє шалене значення.- І прощавай! -Е..- це були останні слова, вірніше, звуки, сказані на мосту. Через мить почувся зойк – чоловіча постать перелетіла через балюстраду мосту, впавши просто на залізничні колії. Наповп цікавих з жахом побіг туди, однак, було вже пізно- пошматоване падінням та поїздами тіло сиротливо лежало на коліях без будь яких ознак життя. Ось так раптово та жорстоко обірвалась ще одна недорозказана людська історія… ….-Отже, Чернобаєв Борис Олександрович! – примовляє працівник поліції, тримаючи в руках пошматовані клаптики документів. -Саме так! Знайшли в куртці загиблого! Обличчя спотворене, впізнати неможливо!- високим голосом відскандував молодий лейтенантик, голос якого тремтів від хвилювання. Ще б пак – перший виїзд на справу і ще й який! Він спеціально намагався не дивитися на тіло, яке експерти пакували в чорний поліетиленовий мішок, боячись,що його знудить і він може викликати хвилю насмішок в колех через свою слабкість. -Хм… Чернобаєв… Чернобаєв… Знайоме прізвище…- слідчий випрямився в увесь зріст, дістаючи пачку цигарок. Дістав одну,запалив, запропонував молодому стажерові, однак, той тактовно відмовився. -Якщо хочете – я зберу про нього довідки! Про рідних, місце проживання і таке інше…- відскандував стажер, на ходу дістаючи зі свого портфею новенький шкіряний записник. Готувався до першого виклику, як не крути… -Та ні, не варто! Здається мені, цей кадр нам точно відомий!- слідчий випускає з рота сигаретний дим. Никотин йому добре прочищає мізки і допомагає думати. Думати про те, як діяти далі. Щойно вони взялися за нову справу – як тут вона сама розкривається і розкривається настільки спонтанно- загибеллю головного підозрюваного. -Ви думаєте, це навмисне вбисвство?- запитує стажер, роблячи детальні нотатки в своєму записникові. -Одна з версій- непогано…- слідчий дає знак експертам,що вже можна забирати тіло.- Відразу на експертизу! Прокопенко, проконтролюй цей процес!- каже він практиканту, який,в свою чергу, активно киває на знак згоди. -Слухаюся, товаришу майор! Так точно!- сказав хлопчина, попрямувавши за експертами. Тим часом, слідчий провів його поглядом, а потім на ходу дістав з кишени мобільний і по пам’яті набрав чийсьномер. Почуласьдовга черга гудків. -Алло, Сергію Дмитровичу.. Доброго дня, колего! Скопенко Вас турбує! Я думаю,що нам терміново потрібно зустрітися… Так… З приводу тієї справи, яка цікава нам обом… Схоже, вона дійшла до свого логічного кінця.. * * * Після густого світанкового туману цей недільний ранок пестив жителів планети по-справжньому весняною сонячною погодою. Туман,наче густа кисійна маса, нарешті розсіявся і з-за хмар виглянуло сонечко. Ольга прокинулась раптово- чи то від незрозумілого сновидіння, чи то від того, що малюк в неї під серцем активно штовхався. Жінка посміхнулась і поклала руку на свій уже доволі таки великий животик. -Доброго ранку, маленький! Ти мені сьогодні наснився!- з ніжністю сказала вона, погладивши свій живіт, на що малюк відповів їй поштовхом. Олі сьогодні й справді наснився її малюк, вірніше, всі троє її дітлахів. Марічка і такий вже дорослий Павлик тримали за рученята кучерявого темноволосого хлопчика. І Ольга чудово знала, хто він – це ще один їхній з Артемом синочок. Тільки їх і нічий більше.Оля була цілковито впевнена, що в неї буде син,хоча в лікарні на УЗД точно розгледіти стать дитини не змогли. Ось він, біжить по полю разом зі своїми братиком та сестричкою. І саме там, уві сні, Ольга помічає, вірніше, відчуває на собі чийсь погляд. Озирнувшись, вона бачить жінку в білій лляній сорочці. На голові пов’язана ясркава, заквітчана хустина. Побиті зморшками руки притиснуті до грудей, а вуста розтягнуті в посмішці, в якій видніється і світло, і смуток. -Не турбуйся – з кожним з твоїх дітей все буде гаразд! Можеш навіть не сумніватися!- з цілковитою впевненістю каже вона Ользі. – Я охоронятиму їх і на цьому, і на тому світі!- сказала жінка.Ольга хотіла було щось їй відповісти, однак,раптом з’явилось полум’я, в якому жінка, посміхаючись, зникла. Зникла так само раптово, як і прокинулась сама Оля. Як дивно! Ольга бачила саму постать жінки, бачила, в чому вона була одягнена, чула її голос, однак, не бачила обличчя. Чи просто не запам’ятала його. І зараз вона також намагалася згадати її обличчя, однак, в неї не вийшло. Від думок Ольгу відволік шум у вітальні, вірніше, голоси, які лунали звідти. -Мааамо!- вперто галасував Павлик,біля якого зараз метушились тато, сестричка та бабуся. Він сидів в дитячому стільці, якого дивом звідкілясь дістав для малюка Толя, та вперто відмовлявся їсти без мами, хоча рідні вже використали всі прийоми,аби вмовити його. -Ну ж бо, Павлику, давай ще одну ложечку! Матусі зараз потрібно відпочити,а потім вона обов’язково побуде з тобою!- намагалась вгамувати братика не за роками турботлива та мудра Марічка. Їй і самій, чесно кажучи, зараз хотілося б бути під крильцем у матусі, однак, вона чудово розуміла,що мамі зараз потрібен повноцінний відпочинок, тому вирішила не турбувати її і почекати, коли мама прокинеться сама. Коли виявилось,що зусилля бабусі та сестрички марні, за справу взявся Артем. Перехопивши в мами ложечку та тарілочку з кашкою, він присів поруч з сином та підморгнув йому. -Ну ж бо, Павлику, давай! Летить-летить літачок-і в роотик!- протяжним, низьким басом сказав Артем, покружлявши ложкою і в решті решт Павлик таки з’їв одну ложечку, після чого Марічка навіть заплескала в долоні від захвату. -Ура! Татку, тобі вдалося його вмовити! Ти просто молодець!-щебетала вона. -Ви всі в мене великі молодці!- почули вони раптом за спинами голос Ольги. Вона стояла в дверях, закутавшись в теплий халат і просто довгий час не давала про себе знати, спостерігаючи за чоловіком та дітьми. –Доброго ранку, мої любі!- з неймовірною ніжністю сказала вона, пригорнувши та поцілувавши Марічку, яка з особливим трепетом та обережністю обійняла матусю і навіть поцілувала її кругленький животик. -Доброго ранку, мамо! Доброго ранку, братику!- радо процвірінькало дівча.- Ми з татом та бабусею вирішили самі приготувати сніданок та погодувати Павлика, щоб ви з братиком якомога довше відпочивали та набиралися сил! -Ти ж розумниця моя!- щасливо засміялась Ольга, поцілувавши донечку в маківку, від чого та щасливо зіщулилась, адже так довго мріяла про матусину ласку. І зараз дівчинці не потрібно було нічого, вона зовсім не сумувала за іграшками, які лишила вдома. Все це дурниці, головне – що поряд мама. Найрідніша та найкраща. -Матусю, а ти допоможеш мені заплести кіски?- запитала Марічка, підстрибуючи на одному місці. Взагалі-то вона вже чудово вміла робити це сама,,однак, робити це разом з мамою, все-таки, подвійне задоволення. -Ну звичайно! Звичайно, моя принцесо! Ми з тобою зробимо найкращу зачіску на світі!- посміхнувшись,сказала Ольга. В ту мить до неї підійшов Артем і трепетно поцілував дружину в губи, від чого Марічка захихотіла та закрила обличчя рученятами. -Чому ви мене не розбудили раніше?- запитала Ольга, не звоядчи погляду з коханого. -Мені було шкода будити тебе,якщо по правді. Ти так солодко спала!- відповів Артем, поцілувавши Ольгу в носик, від чого та щасливо зажмурилася – Артем робив завжди так щоранку та щовечора.Все знову поверталось на круги своя… -І все ж, мені здається, що я виспалась на ціле життя вперед!- потягнулась і солодко позіхнула Ольга, а маленький Павлик радісно залебедів, простягуючи свої рученята до мами. -Моє сонечко! Як ти?- посміхнулась молода мама, взявши синочка на руки. -Доню, ну що ти? Адже він вже такий важкий, а тобі зараз не можна напрягатися!- сказала схвильовано Олена Михайлівна, яка в цей час поралася біля печі.Газу в цьому будиночку не було і тому їжу жінки готували саме тут. -Ну що Ви, мамо? Мені зовсім не важко!- з посмішкою сказала Ольга, поцілувавши Павлика у пухкеньку щічку, від чого той радісно залебедів. -І справді, кохана! Він важкий, давай його сюди!-сказав Артем, взявши сина на руки. Саме в ту мить в двері