з автівки Ользі, яка сама по собі, можна сказати, ледве трималася на ногах, і дітям. Олю за руки взяла Параска Степанівна та вустами торкнулася її чола. -Господи.. Дитино.. Та ти ж уся гориш!- з жахом сказала вона.- Ну, нічого-нічого! Зараз ми з тобою, вип’ємо відвару, відпочинемо, я зроблю тобі компрес… -Артем…Де Артем?..-раз за разом гарячими губами повторювала Ольга, дивлячись впалим, запаленим поглдом на кожного зі своїх рятівників. -Він скоро повернеться! Скоро! Хлопці, ведіть їх до літньої кухні, в мене там є усе необхідне!- сказала Параска Степанівна. Всі інші, варто кажучи, були трохи шоковані таким рішенням господині дому, одначе, слухняно його виконали і Олю з дітьми повели до прибудови, де старий диван було акуратно застелено картатою ковдрою, а на невеличкому столику поряд були розставлені численні скляночки та ємності з зіллями, в слоїчку, наповненому зерном, стояла запалена свічка, а поруч з нею – ікона Спасителя, яка завжди допомагає людям у різноманітних складних життєвих ситуаціях. Параска Степанівна завбачливо приготувалася до всього, адже відчувала те, що може, а вірніше, невдовзі має статися. І йшла вона до цього, варто сказати, без краплини остраху. Олю поклали на канапу, а Параска Степанівна турботливо вкрила її пледом. -Діток також сюди давайте!- звеліла жінка та поклала малюків на канапу поряд. Зараз Параска Степанівна була схожа на лікаря, якому доводиться прцювати в екстренних та надскладних умовах. -Мамо, а чому тут? Чому не в хаті?-ніяк не міг второпати Толя. -Роби все, як я кажу! – різко обірвала чоловіка його мати.- Я тут впораюся сама, а ви допоможіть Артему, він зараз у біді! –крикнула жінка,обтираючи Ольгу холодною водою з оцтом, яку також приготувала заздалегідь. -Ммм…Артем… Артем… Він кличе нас на допомогу.. Допоможіть йому… Допоможіть..-хрипіла Ольга, в якої перед очима стояла річка.. Річка крові… Людської крові… Крові людини,яка відчайдушно хоче жити, чіпляється за сиротливу рятівну соломинку, як може.. «Олю.. Олю..» - відчайдушно шепочуть гарячі губи. Без сумніву- це Артем. Він йде до неї. З останніх сил шукає вихід, не дивлячись на те, як йому зараз боляче. -Ми пришлемо до Вас Володимира Борисовича, щоб він оглянув Олю і… - почав було Мураєв, однак, Параска Степанівна дуже грубо його урвала: -Нікого зараз не потрібно! Його допомога ще буде треба, а зараз ми тут самі впораємося! Ви Артема рятуйте!- сказала жінка і раптом підійшла до Толі та перехрестила його. – Нехай Господь береже тебе, мій хлопчику!-тремтячим голосом і з великою ніжністю сказала жінка, а голос її затремтів. -Все буде гаразд, мамо! Ну що ти?- сказав Толя, з ніжністю виціловуючи матір,а Параска Степанівна раптом простягнула йому якись згорточок. -Ось, заховай це..-стиха сказала вона. -Що це?- не відразу зрозумів Толя. -Не запитуй про це в мене зараз! Просто заховай- і все! Потім це допоможе тобі! Приведе до рідної душі! Все, а тепер ідіть! Ідіть!- вже плачучи, сказала жінка, коли чоловіки, ще ра схвильовано глянувши на дітей, вибігли на двір.- Господи, помилуй та збережи!- сказала вона, приклавши руку до грудей. …Тим часом, знавіснілий Борис бігав з гвинтівкою по околицях села. Серце вистрибувало з грудей, а вилиці зводило від люті. -Обвести мене навкруг пальця вирішила, так, хвойдо?!- хрипів він. – Ну, нічого-нічого, ми ще побачимо, хто кого! Під ноги йому трапилося мале собача, яке Борис «поклав» одним пострілом. Раптом зупинився, подивився вдалечінь і побачив, як від будинку Толі від’їхала темна автівка, до болю йому знайома. Шалена посмішка осяяла обличчя Борі. -Ну що, любі мої, ось я вас і знайшов!- переможно прошепотів він. ….Коли Оля та діти після всіх пережитих стресів трохи задрімали, Параска Степанівна щераз перехрестила їх та попрямувала до будинку, аби приготувати щось до вечері. Щойно вона вимила руки та почала вимішувати хліб, як у шибку гучно постукали. -Хто там? Заходьте, добрі люди! – звично крикнула літня жінка, хоча всередині неї все буквально закам’яніло від страху. «Оля з дітьми в надійному місці. Це головне. Той Ірод не знайде їх!»- саме цим заспокоювала себе жінка. -Ти добре знаєш, хто це, стара суко!- гаркнули у відповідь. Через мить вхідні двері з тріскотом впали на підлогу і до будинку ввалився оскаженілий від люті Борис.- Де вони?! Де Оля з дітьми?! Кажи негайно, якщо жити хочеш!-гаркнув він. -Має життя для мене вже дуже і дуже давно не має ніякої цінності, тому ти, лиходію, від мене нічого не дізнаєшся! – відповіла Борису Параска Степанівна,на що чоловік підійшов до літньої жінки і у відповідь навідмаш вдарив її по обличчю.Нещасна старенька впала на підлогу, мов підкошена,та приклала руку до щоки, тихо заплакавши від болю, страху та приниження. Борис підійшов до жінки,схопив її за підборіддя та пильно подивився у вічі. -Тепер ти розумієш, стара, що зі мною жарти погані?- стиха прохрипів той. -Тобі нічого від мене не дізнатися, я вже це тобі сказала..- прохрипіла Параска Степанівна. З рота по побитому зморшками обличчю потекла цівочка крові. Тим часом, Борис міцно схопив стареньку за волосся та пильно подивився їй у вічі. -Що ж, вважаєш, що мовчання – золото? А золото у нас має властивість блистіти, сяяти! Побачимо, як тут все сяятиме зараз! -Хто до людей з ножем прийде, той ним і буде вражений. – незворушно прохрипіла Параска Степанівна. Вона вже давно знала про те, що ж на неї чекає і з гідністю приймала це. Головне, щоб діти, яким ще жити й жити, не постраждали. Борис кинув стареньку і пішов у двір. Серце літньої жінки стиснулося- ось зараз він їх знайде. «Господи, врятуй та помилуй..»-відчайдушно шепотіла жінка.-Відведи ката від дітей!» Через декілька хвилин Борис повернувся до будинку з каністрами та мотузкою. -Ну що, вибачай, стара, але по-доброму ти ніяк не хочеш,я бачу! Отже,буде по-поганому! –абсолютно спокійно сказав Борис, зв’язавши Параску Степанівну по руках і ногах,а потім почав ретельно нишпорити по будинку, вивертаючи все на підлогу. -Вгамуйся, дитино! Я ж сказала, що крім мене та Мурчика тут ні однієї живої душі немає! – спокійно заявила жінка, дивлячись, як на землю сипляться-падають старі хустини, родинні фото, різні трав’яні збори. Не дивлячись навкруг, Борис впевнено крокував по кімнаті, ступаючи та топчучи світлини та спогади. За іконами знайшов невеличку суму грошей, посміхнувся шалено, заховав у кишеню – ще згодяться. Тоді ж додолу полетіли і дорогі серцю жінки образи. Впали. Почувся тріск розбитого скла. На ликах святих було відображено увесь той біль, який відчувала в ту мить старенька господиня будинку. -Урозуми його, Господи.. Не відає, що коїть…- шепотіла Параска Степанівна. Борис, в свою чергу, шалено посміхнувся. -Не варто корчити з себе великомученицю, стара! Все це вже все одно тобі не допоможе!- кинув він, відкорковуючи каністру. -Навіть якщо Оля зі своми малими виродками чисто теоретично знаходиться десь тут, тепер їх все одно чекатиме та ж сама доля, що й тебе! А мені вже начхати на все, якщо чесно! – випалив Боря. Здалеку почулися сирени мілійцеських автівок.- Чорт забирай, потрібно якомога скоріше закінчувати справу та змиватися!- брудно вилаявся Борис та, кинувши запальничку на підлогу, кулею вискочив на двір. Маленька старенька хата спалахнула, мов сірник – практично відразу. Язики полум’я жадібно пожирали її, не лишаючи надії на порятунок. Притиснувши до себе Мурчика, який відчайдушно нявчав, кличучи на допомогу, та задихаючись від диму, Параска Степанівна посилала відчайдушну молитву не за себе – за дітей. -Свята Богородице… Спаси та помилуй дітей моїх.. Освіти праведністю та добром їхню дорогу..- таку молитву жінка завжди читала щовечора над ліжками Толі та Ніночки, а зараз з язиками полум’я та обіймаючи сердешного Мурчика, шерсть якого вже порядком обгоріла, Параска Степанівна йшла. Йшла до своєї донечки, без якої вже так зболіло її серце.