Серце матері....
Губи Олени Михайлівни вмить побіліли, як і вона сама. Жінка приклала руки до грудей. Важкий вибір. Борис, її племінник, загинув. Так-так, ким би він не був, він залишається рідним їй, однак… Справ він натворив чимало, та й Артем з Олею від нього добряче натерпілися. Можливо саме така справа, таке закінчення його земного життя хоч трохи допоможе грішній душі на шляху до небес… -Оленко, рішення необхідно прийняти зараз, негайно. Часу в нас геть немає. Якщо серце Артема зупиниться втретє за ці декілька годин, ми вже нічим не зможемо йому допомогти. Олена Михайлівна закрила очі. Подумки прошепотіла якусь молитву. Вкотре попросила пробачення в своєї загиблої сестри за те, що не вберегла племінника. Важко дихаючи, Ольга дивилась на свекруху, притиснувши руки до грудей. Чесно кажучи, коли постало питання між пам’яттю ката та життям чоловіка, якого Ольга кохала і кохає все життя, без сумніву, Ольга вибрала б другий варіант. Однак, вона розуміла, що вибір зараз саме за Оленою Михайлівною. Лише вона, як мати, може приймати такі рішення. Літня жінка подивилась на Ольгу, яка благально дивилася на неї, на похмурого Володимира Борисовича, обличчя якого не передбачало нічого хорошого і, перехрестившись, глибоко видихнула. -Так… Я згідна на трансплантацію..-нарешті сказала вона, після чого Ольга закрила обличчя руками і тихо заплакала від полегшення та емоційного напруження.І навіть сам Володимир Борисович зітхнув з полегшенням. -Тоді ви повинні підписати папери про згоду на операцію. Тоді ми почнемо готувати Артема,бо часу зовсім немає.- з важким серцем Володимир Борисович простягнув Воладрській-старшій течку з документами і жінка, не довго думаючи, поставила свій підпис, после чого глухо заридала заховавши обличчя в долонях. Ольга також заплакала та пригорнула до себе свекруху, погладжуючи її по голові. -Тепер все буде гаразд,Олено Михайлівно.. Тепер з Артемом все буде гаразд…- лагідно примовляла вона, погладжуючи жінку по голові.- І ще... Володимире Борисовичу, скажіть.. Як там Толя?-ледве чутно запитала вона. -Операція вже закінчилася і прогнози на диво дуже хороші.- сказав Володимир Борисович і раптом лагідно посміхнувся. – До речі, в мене є для вас сюрприз!- сказав лікар і раптом до Ольги підбігла Марічка. Оченята дівчинки горіли зляканим вогником і тому вона швиденько кинулася в обійми до матусі, міцно обхопивши її за шию. Було видно, що мала й досі не відійшла від того стресу, який їй довелося пережити. -Моє сонечко… Моє ластів’ятко… Моя люба…- заціловувала Ольга дівчинку, погладжуючи її про голівці. – Все вже позаду… Я вже з тобою. Все страшне позаду.- примовляла вона, витираючи сльози з цього найлюбішого личка на світі. -Матусю, як ти почуваєшся? А як братик?- запитала дівчинка,обережно поклавши долоньку на Олин животик,після чого другою ручкою почала витирати сльози з маминого обличчя. -Все гаразд, Мишеня моє.. Все гаразд..- примовляла Ольга, посадивши донечку собі на коліна. В той самий час до них підійшла Міла, яка тримала на руках Павлика. -А ось і ми! До мамусі хочемо! – з втомленою посмішкою сказала виснажена Міла. Їй також сьогодні дісталося, що й казати. Бліда, заплакана, темні кола під очима. Болче було дивитися на цю молоду жінку. -Ну що ти, Міло?! Дякую тобі, звісно, за дітлахів, але не варто було турбуватися, адже ти сама ледве на ногах стоїш!-стурбовано сказала Ольга, яка чудово знала про Мілині проблеми зі здоров’ям. Тим більше, якщо врахувати події сьогоднішнього дня… -Ольго Дмитрівно, дітлахи для мене – як порятунок зараз, справді!- сказала Міла, поцілувавши в маківочку непосидючого «моторчика» Павлика. Дивовижно, але діти завжди заспокоюють. Тим часом,Ольга опустила очі і не наважувалась підняти їх ні на свекруху, ні на Мілу. -Дякую вам усім за таку підтримку! Я не заслужила її, справді..-нарешті сказала вона,а потім подивилась Мілі просто у вічі. –Я дуже боялась, що ти мене ненавидітимеш..- врешті-решт зізналась вона і очі Міли в ту мить розширились від жаху. -Ольго Дмитрівно,ну що Ви таке говорите?- шоковано запитала молода жінка, яка геть не розуміла хід Ольжиних думок. –За що мені ненавидіти Вас? -За Толю.- Ольга ковтнула важкий клубок, який стиснув їй горло.-Я ж бачила і бачу, як ти відносишся до нього, а він… Я не знаю, чому він вибрав мене… Я б не змогла йому дати того, чого він насправді заслуговує. І..І так в усьому. Все життя. Я не вмію віддавати, а вмію лише отримувати. А відплачую натомість чорною монетою. Всі дорогі мені люди страждають.- з цими словами Ольга гірко заплакала, сховавши в долонях обличчя, а Міла в свою чергу, почала заспокоювати жінку. -Не плачте.. Не плачте…Я ні в якому разі не тримаю на Вас зла.. Ні на Вас, ті на Толю, адже…-Міла витерла сльози.-Адже серцю не накажеш, я чудово знаю про це. Толя вибрав Вас і це його вибір.. -Так, тільки вибір цей нічого хорошого йому не приніс.- прохрипіла Ольга, дивлячись в одну точку.- Хоча, що вже про це говорити.. -До речі, мені тут лікарі віддали речі Толі і там було ось це..- сказала ледве чутно, витерши сльози, Міла і показала мішечок на верівочці. Я не знаю, що це, але… -Звідки це в Толі?...-хриплуватим голосом запитала Олена Михайлівна, а Міла, в свою чергу, лише розгублено знизала плечима, геть не розуміючи реакції літньої жінки. Тим часом, Олена Михайлівна взяла той самий мішечок в свої руки. Жінка відразу ж його впізнала- такого не могло бути більше ні в кого іншого, бо виготовлений він був спецально для неї свого часу. І зроблений був жінкою, яка була з одиниць тих, хто підтримав молоду на той час Оленку в найскладніший період в її житті, коли вона носила під серцем свого первістка, дитя свого ката. Саме тоді мудра цілителька зробила цей оберіг спеціально для Олени та її малюка і цей оберіг за фатальним збігом долі зник тоді ж само, коли зник ї її малюк. Малюк, про якого вона більше ніколи не чула і якого оплакувала все життя. -Не може цього бути..- прохрипіла сполотніла жінка,а мішечок тим часом випав з її тремтячих рук, а з нього викотився невеличкий папірець, який Олена Михайлівна миттю підняла. Це був лист, адресований персонально їй «Олені Михайлівній Козелець-Володарській»-було написано на ньому. Дівоче пізвище жінки було мало кому відоме. Ворушачи сухими губами, Олена Михайлівна почала читати написане і по мірі прочитання блідла.. «Здрастуй Оленко! Пробач, що звертаюся до тебе настільки фамільярно, однак, обставини, які пов’язують нас, таки дають мені право на це. Я так і не наважилася розповісти тобі про все і, пишучи цей лист, знаю, що не встигну тобі сказати про все у очі. Та й не знаю, чи наважилася б на це при інших обставинах. Скоріше ні,аніж так, адже тема дуже важлива і стосується не тільки нас з тобою, але й.. Нашого сина. Так,ти все правильно зрозуміла. Я не з’їхала з глузду. Саме нашого сина. І мова зараз йтиме не про Артема, а про твого старшого синочка, якого в тебе жорстоким чином забрали. Я в тому також брала безпосередню участь, тому й, власне кажучи, не наважувалася до тебе підійти, поговорити про це, відкрити правду,бо знала, що це переверне не лише наші з тобою життя, але й життя ще декількох дуже хороших і дуже дорогих мені людей, які точно такого не заслуговують,незалежно від того, коли і як вони дізнаються про це.Тому, що в цього болю немає терміну давності і я це чудово усвідомлюю. Мені було двадцять два, коли я успадкувала свій дар. О,це був великий привід для гордості та, як зараз модно казати, амбіцій. Проживши до того нелегке дитинство та юність, з постійними приниженнями та глузуваннями, для мене це був шанс показати свою силу. Я могла віразу ж почати допомагати людям, а не грати їхніми долями,неначе шахами на дошці.Однак, усвідомлення того прийшло значно пізніше, ніж того можна було очікувати. Я вважала, що коли маю силу приборкувати природу, то можу все. Однак, не так сталося, як гадалося. За це я й поплатилась життям своєї донечки. Втім не про це зараз.. Одного дня стара сільська повитуха постукала в мої двері і сказала, що змушена приймати дитину в дуже молодої дівчини і боїться, що сама там не впорається. Звичайно ж, я погодилася їй допомогти. Будинок ми ледве тоді знайшли через негоду, а коли прийшли, нас зустрів похмурий чоловік, який прямо сказав, щоб я закінчила цю справу в будь-яку ціну. Вибач,я знаю, що все це тобі читати напевне неприємно, однак,без них ніяк. Я заріклась роповідати все, як було, начистоту. Коли ми увійшли до кімнати, породілля вже металась в гарячці. Зовсім ще юне дівча, організм якого ще не був готовий до того, щоб дарувати світу нове життя. Однак,доля вирішила інакше. До чого ж це я? Так ось, тим дівчам була ти, О