енко. Тоді ти марила. Твій батько верещав і заважав нам, аж доки я не прикрикнула на нього, втративши терпіння. Коли хлопчик з’явився на світ,я відразу ж взяла його на руки і чомусь заплакала. Він був таким гареньким і багато в чому схожим на тебе. Саме тоді, коли від появи на світ малюка минуло від сили декілька хвилин, твій батько сказав негайно забирати малого і самим забиратися якомога далі. Коли я намагалась переконати його, що ще рано,що потрібно трішки зачекати, що не можна настільки швидко відриватидитину від матері, він зняв зі стіни гвинтівку і сказав, що не пощадить нікого, навіть малюка, якщо ми негайно звідси не заберемося. І я забрала хлопчика. Несла додому, пригортаючи до грудей, і плакала. А потім зрозуміла, що нікому більше його не віддам. Не маю права покинути. Думала, що виховаю, як рідного, однак, не так сталося, як гадалося. Органи опіки під радянським гнітом забрали в мене мого хлопчика. Нашого хлопчика. І зустрілися ми з ним лише через довгий час. Якою була ця зустріч, нехай лишиться моєю маленькою таємницею. Нашою з ним історією. Знаючи, що він не рідний, Толя часто роздумував про те, яка ж його справжня мама, якою вона могла б бути. А коли я вперше побачила тебе, то одразу ж впізнала. І тепер, покидаючи цей світ, я хочу поблагословити вас. Об’єднайтеся ж та станьте щасливою родиною, як це мало бути завжди. А я завжди буду поруч, допоможу, коли нависне хмара біди. Ще раз прости за все… Параска» Дочитавши лист, Олена Михайлівна обхопила голову руками. Заплакала, хоч і сама не знала, від чого – від відчаю чи від щастя, що знайшла свого синочка, свою кровиночку. -Господи..Господи..- примовляла жінка, притискаючи той самий лист до своїх вуст, неначе найбільший на світі скарб. Ольга і Міла, в свою чергу,ошелешено подивилися на жінку. -Олено Михайлівно, з Вами все гаразд?- ошелешено запитала в жінки Ольга. Міла, в свою чергу, швиденько підбігла до фільтру з водою та принесла скляночку води для Олени. -Що?.. Так-так… Я так довго мріяла про це… Так жадала дізнатися його ім’я… Але ніколи не думала, що все станеться саме так.. Так…-уривисто, крізь ридання говорила Олена Михайлівна. -Олено Михайлівно… Мамо.. Ви про що?- запитала в свекрухи Ольга, яка зовсім нічого не розуміла, після чого Володарська без зайвих слів передала невістці той самий лист. -Прочитай і ти все сама зрозумієш..-коротко сказала вона і тільки після тих слів Ольга наважилася розгорнути лист та взятися до читання. По мірі того, як вона читала, її обличчя витягувалося. Жінка ковтнула клубок, який боляче стиснув її горло.- Тепер ти все зрозуміла,чи не так?- тремтячим голосом говорила Олена Михайлівна, витираючи сльози.- Я знайшла свого синочка… Знайшла свою дитину.. -Так… Знашли… Знайшли, Олено Михайлівно… Господь почув Ваші молитви…- крізь сльози примовляла Ольга,обіймаючи свекруху, а Міла, яка нічого не розуміла, в свою чергу, ошелешено подивилась на жінок. -Пробачте, але я… Не розумію чогось, напевно…-сказала вона. Саме в ту мить з операційної везли Толю, на обличчі в якого була киснева маска. Олена Михайлівна миттю кинулася до нього. -Сину! Синочку!- скрикнула жінка, стиснувши Толину руку.- Як минула операція?- запитала вона в лікаря. -Сама операція минула значно успішніше, ніж ми спершу прогнозували. Кулю витягнули, ускладнень, враховуючи проблеми пацієнта, майже не було. Так що, можна сказати, що Анатолій народився в сорочці.- сказав лікар, якого також добряче виснажив цей день. -Я буду з ним. Правда ж, можна, лікарю?- запитала Міла в медика, а той, в свою чергу, ствердно кивнув. -Можна! Я думаю, що Ваша присутність лише піде йому на користь!- сказав медик, який вже також помітив прив’язаність Міли до Анатолія. Тим часом до кордору клініки вбігли Валентина та Сергій Дмитрович. Налякана Валентина миттю кинулась до доньки і обійняла її. -Сонечко моє! Хвала Богу, з тобою все гаразд!-скрикнула вона. -Так, мам, зі мною все гаразд, але про все потім, не ображайся! Доброго дня!-кинула Міла Мураєву і на емоціях навіть не звернула увагу на те, що Сергій Дмитрович обійняв її маму, а потім пішла за лікарями, які повели вперед каталку з Толею. Сергій Дмитрович пильно подивився вслід цій дівчині. Вслід своїй доньці. -Вона дуже схожа на тебе! Така ж амазонка! За дорогими людьми і в лід, і в полум’я!-з захопленням сказав він. -Так, тільки щастя мені по життю ця риса геть не принесла!- ледве чутно сказала Валентина та розплакалася на плечі в Сергія Борисовича. -Не плач.. Не плач…- лагідно примовляв він. …Декілька годин потому. Міла сиділа біля ліжка Толі та тримала його руку – широку та мозолисту- в своїй тендітній долоньці. Так, власне, вони і йшли по життю, тримаючись за руки- промайнула думка в голові. Сама по собі Міла завжди була одиначкою – не самотньою,а саме одиначкою – дівчиною, яка крім мами і Толі не ділила ні з ким свій світ. Так, в неї була подруга дитинства Ніна, з якою вони була нерозлучні, однак, Мілі і досі було соромно зізнаватися, що вона здебільшого проводила з ними час виключно заради Толі, хоч він того і не помічав, цілком і повністю танучи в Ніні та віддано дивлячись їй у очі. Міла в той час старалась не ревнувати- Боже збав, як можна ревнувати тих, кого любиш? Та й Ніну, власне кажучи, не можна було назвати споживачкою- вона дуже любила та підтримувала брата, хоч і своєю любов’ю. Докоряти можна лише Мілі, яка нафантазувала собі чортзна що і сама ж через це образилась на увесь світ. До того ж, дарма, адже своєю поведінкою вона навпаки відлякала Анатолія і мало не втратила кращого єдиного друга. Міла вже починала дрімати, коли почула тихий голос Толі: -Мм..Міло, це ти?- прохрипів чоловік, нарешті відкривши очі. Сама ж Міла стрепенулась і кинулась до коханого. -Я тут… Тут, мій любий…- ніжно примовляла вона, погладжуючи Толю по голові і з неймовірною ніжністю дивлячись йому просто у вічі.- Я тепер зроблю все… Чуєш? Все для того, щоб ти одужав.- зі сльозами на очах примовляла Міла, цілуючи його мозолясті долоні. Толя ж, в свою чергу,невідривно дивився на молоду жінку. -І чому ж я раніше цього не помічав?- з неймовірною ніжністю та зі слабкою посмішкою сказав він. -Чого саме?- ледве чутно зпитала Міла, яка намалювала в своїй свідомості вже сотні варіантів відповідей, але практично не вірила в те, що хоча б одна з них буде правдою. -Чому я раніше не помічав, яка неймовірна дівчина поруч? Завжди поруч.. Як янгол..- з неймовірною ніжністю говорив Толя, а по щоках Міли в ту мить градом пробігли сльози щастя. Дівчина стілько років віддано кохала, а зараз просто таки не могла повірити в те, що все намріяне в одну мить перетворилося в реальність. -Ти мені лестиш…- тихо засмеялась вона, витираючи сльози. -Ні краплі..- тремтяча рука Анатолія слабко, але дотягнулася до щоки Міли та витерла з неї слізку.- Не плач… Не плач.. Ти ж знаєш… Ти повинна плакати лише від щастя.. -А я, власне, зараз від щастя і плачу…- посміхнулась Міла – чисто, щиро, мов дитина. – Бо я тепер – найщасливіша на світі. Ти головне, одужуй..- сказала Міла і нахилилась, щоб поцілувати Толю в щоку. -Обіцяю, диво моє..- тихо сказав Анатолій і раптом..Потягнувши до Міли, поцілував її в губи. Ніхто не знав, скільки часу минуло, доки вони не відірвались одне від одного, а потім Міла ледь помітно посміхнулась та, поклавши голову Толі на груди, тихо заснула. Ці декілька діб виснажили їх обох.. Ти втретє цього літа зацвітеш Такою квіткою тендітною п’янкою. Кімната втратить риси супокою, Бо речі увійдуть у твій кортеж. Олена Михайлівна заглянула в палату Толі. Сина. Жінка довго не могла наважитися на це. В голові Володарська вже склала декілька варіантів розмови з сином, однак, поабчивши мирно сплячих Толю та Мілу лише посміхнулась та перехрестила їх. -Нехай Господь береже вас, діти мої…- прошепотіла жінка та зачинила двері. * * * Операція Артема тривала декілька годин і лікарі, чесно кажучи, не були абсолютно впевнені в позитивному результаті. Однак, все минуло доволі гладко. Виснажливих чотири години, протягом яких лікарі боролися за життя Артема, здалися для Ольги та Олени Михайлівни вічністю. Усе ускладнювалося ще й тим, що дітей поки що було ні з ким лишити, бо ще й друга няня також була зайнята, а Мілу, яка зараз чергувала біля Толі, вони не хотіли турбувати. Тому в цей момент діти сиділи на руках в мами,а Ольга, в свою чергу, ніжно пригортала їх до себе. -Матусю, а правда татко скоро одужає та повернеться до нас?- запитала Марічка, поклавши голову Ользі на плече, а Оля, в свою чергу, ніжно поцілувала її в духмяну маківочку. -Ну, звичайно,моє сонечко! Наш татко дуже швидко одужає, адже в нього є ми! – з посмішкою відповіла Ольга своїй принцесі. Що б там не казали, але Марічка – таки копія свого тата в усьому – і в гострому розумі, і в доброму серденьку, не дивлячись на те, що майже не схожа на нього зовнішньо. Вона була наче справжнє янголя, яке колись, майже шість років тому осяяло шлях Артема та Ольги, змінивши їх докорінно. Тим часом, до Ольги та дітлахів підійшла Олена Михайлівна. Вона була блідою, однак, посміхалася. В очах жінки стояли сльози. Ольга пильно подивилася на свекруху,не відразу наважившись запитати її про головне, а спочатку просто взяла її за руку та допомогла присісти. -Ну що,Олено Михайлівно, Ви поговорили?- в нетерпінні запитала Ольга, на що літня жінка лише заперечно похитала головою. -Ні, поки що ні. Я не наважилася. Вірніше…- Олена Михайлівна зітхнула.- Я зрозуміла, що це зараз не на ч